Михайло. Що за песимізм? Ха-ха-ха! Недавно ти свою працю і взагалі штуку вихваляв, а зараз землю й хліборобство хвалиш?..
Маруся. Цей сезон на дачі Іван частенько став впадати в песимізм... Мені здається, що він скучає тут зо мною.
Іван. Боже сохрани! Нерви, мила! Знаєш, брат, зараз я не тілько Карпові, а й тобі завидую!
Михайло. А я тобі!
Іван. Ха:ха-ха! Виходить, всі ми незадовольнені, всі один другому завидуєм, і кожному здається, що другому краще, ніж йому. Цікаво!..
Михайло. Я, власне кажучи, всім задовольнений і завидую тільки вільним професіям і талантам: незалежне становище, сам собі пан, і обов’язків ніяких.
Іван. Ой, ке кажи! Незалежність і панування без обов’язків неможливо! Ти в своїй праці щодня йдеш битим шляхом, без критики, гарантірований казначейством і зараз, і в будущині... Тут виростає самопевність, а самопевність дає душевний спокій! Наш же брат, артист, підлягаючи суду не тільки бездарних рецензентів, але суду кожного, навіть неосвіченого слухача, певного шляху не має, іде в своїй праці наосліп; живе щодня ілюзіями, без гарантії будуЩини, з тисячами щоденних неприятних випадків. При таких умовах до самогіевності далеко, до спокою і задоволь-нення — ще дальше!..
Кар по. Правда, правда! Тяжка праця! Дивитись приятно, а буть в шкурі артиста я б не хотів!
Іван. Ще поки ти на сцені, то ніби почуваєш задоволь-нення: публичність цікавиться тобою!.. Але це тільки так здається!.. Власне кажучи, цікавляться не тобою, а тією істотою, яку ти на сцені твориш всіми своїми нервами і доводиш публику до ілюзії. Ілюзії зникли — і ти один! Громадське життя, зо всіми своїми питаннями, пливе мимо тебе, як щось чуже... От тоді почуваєш суєтство такої праці, і хочеться сховатись так, щоб тебе ніхто не бачив і ти щоб нікого не бачив, зоставшись самим собою, а не в шкурі витворених персонажів, які тебе вже навіть не цікавлять!
Михайло (зітхає). Ніхто не віда, як хто обіда!..
Мовчать.
А ти задовольнений, Карпе?
Карпо (сміється). Я про це не думав і не думаю: ніколи, брат!
Іван. Робоча дисципліна! А? Натурально. А що натурально, то й гарно, й приятно, й спокійно; всі ж видумані людьми професії псують найкращого чоловіка, а в кінці кінців перетворюють саму здорову людину в неврастеніка, дітей же цих нещасних роблять дегенератами!..
Михайло. Наташа! Я, єй-богу, роздягнусь і не піду гулять!
ЯВА II
Ті ж і Н а т а ш а.
Наташа (виходячи). Що за нетерплячка! Я чула вашу розмову і готова сперечатись без краю! Іван Макарович сьогодня хоче все прогнать з життя людського і проповідує смерть!..
Михайло. Ходім уже! Я хочу прогулятись і тобі треба купить...
Наташа. Стривай! Тільки мертвяки можуть... АхРЗон-тик забула! (Побігла в кімнату.)
Михайло. Ну от! Де ж тут будь спокійним!
Всі сміються.
Наташа (вискакує з зонтиком). Спокій — смерть. Життя — вічна праця, вічне незадовольпення; вони приму-сюють чоловіка шукать кращого, і .в цім — прогрес. Чоловік повинен кипіть, кипіть і кипіть, а википів, прохолонув — спи!
М и х а й л о. Я вже википів (сміється) і йду спокійно подихать чудовим повітрям. (Іде.)
Іван. Прошу!
Наташа (за нею Іван і Карпо. На дверях). Ти, Миша, ніколи не кипів! (До Івана.) Миша спаз і спить посеред сонних педагогів. Нудно так живій людині. Я не люблю життя сонного, одноманітного, як маятник. Як собі хочеш, Миша, я йду на сцену.
Голос зникає. Вийшли.
ЯВА III
Маруся, К а т р я і П р і с ь к а.
Маруся. Катерина!
Ёходе .Катерина.
Приготовляйте стіл для сніданку, я зайду тільки в кондитерську і скоро вернусь. (Виходе.)
Катря. Прісю! Неси сюди посуду.
Входить П р і с ь к а, з тарілками і скатеркою; накривають круглий стіл, що стоїть серед хати.
Надокучили вже гості — ніколи й погулять.
Пріська. Сьогодні вже всі, слава богу, роз’їжджа-ються.
Катря. А бідна Марія Даниловна зостанеться з дітьми сама! Сумно буде.
Пріська. Чого сумно? Менше роботи, та й тільки. Я без роботи ніколи не сумую! А прийде твій коваль, а мій Мах-метка — і буде нам весело! Може, ще Махметка сторожем у наш двір стане.
Катря. Та я не про нас. Я кажу, що пані нашій буде сумно.