Іван (бере її за обидві руки, дивиться на неї). Світла, благородна душа у тебе, безцінна Марусечко! Для тебе житейське море не страшне, а я боюсь його.
Маруся. Чого ж, мій милий?
Іван. Там, в житейському морі, де я повинен плавать— як і в морі води, часто хвилями страшними заливає людей! Воно кидає ними, як малими трісочками, і б’є, і розбиває об ту межу, за яку вони-не сміють переходить, а переходять по немощі своїй...
Маруся. Межі — річ свята, на то вони поставлені предковічною мудростію, щоб здержувать людей від гибелі.
Іван. Ах, моя дорога! Якби ж то для чоловіка були такі міцні і видимі межі, як-от скеля для моря... А коли межі всі в людей духовні, їх не явидко... І присплять тебе бажання злі, якими повна наша кров, і підхоплять хвилі, а вал дев’ятий розіб’є життя обмежу, як зараз він розбив об скелю воду в прах! Тільки компроміси помагають. (Весело.) Слухай, Марусечко! Невже, коли б я тобі зрадив, випадково, без крихти кохання до другої... а так, по-дурному, оставляючи завжди в своїй душі і в серці твою світлу, благородну істоту, невже ж, питаю, ти б не простила?
Маруся (з страхом відступає). Ти мене лякаєш: немов ти зрадив вже і ждеш прощенія від мене?
Іван. Ха-ха-ха! О ні, ні! Це так... теоретична розмова.
Маруся (ласкаво). А ти б що сказав, коли б твій друг. Хвиля всі шість місяців нашого розлучення займав твоє місце?
Іван. Це інча річ. Це паскудство: формальне обдумане життя однії женщини з двома — фі!
Маруся. Ха-ха-ха! І скільки я не чула розмов про це питання, всі мужчини ведуть до того, що їм все можна, а женщині — не можна!.. Ні, мій милий, чого мені не можна робить без потері честі, того й тобі не можна! Знай: я тобі не зрадю ніколи в світі — клянусь! А коли ти зрадиш — я порву навік з тобою!
Дзвінок.
Іван. Хто б де?
Іде в прихожу. Відчиняються двері. Ваніна, сміючись, в прихожій: «Не пускайте його, не пускайте!» Вбігає в кімнату.
Ті жг В а н і н а, а потім Хвиля.
Ваніна. Дорога моя, простіть! Єй-богу, я не знаю, що робить з вашим моряком? Прилип, як реп’ях до кожуха: куди я, туди й він. Не биться ж мені з ним! Мусила тікать під вашу опіку.
Маруся (сміється). Добре зробили, що вернулись! Роздягайтесь,— будемо обідать.
Входе Іван і Хвиля.
Іван (веселий). А що?.. Найшла коса на камінь!
Хвиля (на дверях). Хто з нас камінь — не знаю; знаю, що я коса, а вона трава.
Ваніна (скидає шляпу, оісартовливо). Нахал, неможливий нахал! Я такого мужчини ще не бачила, прямо хоч городового клич!
Всі СМІЮТЬСЯ-
Маруся. Прісько! А ви, Людмила Павловна, заведіть такого сторожа, як я.
Входить Пріська.
Поклич Махметку і давай обідать.
Пріська вийшла.
В наші часи навіть підлітки, гімназисти, маючи єдиницю за спряженіе глагола «люблю»,-— грають в любов, фліртують і притупляють природну своєму вікові соромливість назавжди... Через це, по-моєму, з них, в кінці кінців, виходять не лицарі, як колись, а мужчини-кокотки! І от тепер женщи-ні ходить без сторожа не можна!
Хвиля. Ха-ха-ха! Марія Даниловна — фанатик умовної чистоти... Ультрапуританка.
Входе Махметка.
Ваніна. Ах!
Хвиля. Знакомий?
Іван сміється.
Ваніна. І не смішно, і не розумно.
Маруся (дає картку Махметці). Піди в крамницю Ша-рого і принесеш дві пляшки шампанського.
Махметка. Раз-два! (Вийшов.)
Маруся. А правда, надьожний сторож?
Хвиля. Від такого сторожа теж треба мать сторожа! Ваніна. Єй-богу, на той сезон заведу собі Махметку.
Всі сміються.
Завіса.
ДІЯ ДРУГА
Уборна Івана і Крамарюка.
ЯВА І
Іван, в одежі і гримі Отелло7, перед дзеркалом. Поправляє грим. Крамарюк в углу куре. Посередині Ваніна, біля неї граф і Хвиля. По паузі в двері виглядає Кактус з книжкою в руках.
Кактус. Іван Макарович, скоро друга сцена. (Зачиня двері.)
Хвиля. Сьогодні ми, Людмила Павловна, вечеряем? Г р а ф. А слово?
Іван. В чім діло?
Граф. Після спектакля графиня вас жде в «Європейській».
Іван. А ви, Людмила Павловна, з Платоном? Ваніна (сміється). Ви в ролі Отелло — я вас боюсь. Хвиля. Щоб ревності не викликать?
Іван. Ха-ха-ха! Даремна річ! Я взагалі не ревнивий. Марусечка моя — сама вірность. А тут?.. Тут мені нема кого ревнувать.