Незважаючи на неможливість драматургу виконати особисту коректуру видання «Драм і комедій», саме це видання, однак, слід вважати найавторитетнішим, основою для наукового видання п’єс І. К. Карпенка-Карого.
Існує думка, що друге видання перших двох томів, здійснене видавництвом «Вік» у Києві в 1910 р., пе менш авторитетне, ніж перше: «Хоч це видання друкувалося вже після авторової смерті, але текст його було виправлено чи виготовлено до друку на підставі авторових матеріалів»,— писав Ол. Дорошкевич (Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Вибрані твори. Вид. друге. X.— К-, 1930, с. 191). Однак тут же вчений застеріг: «Та й це видання [...] нічим істотним не різниться від першого повного видання, друкованого в Одесі 1897 р. (тт. І і II), безперечно, вже за найближчої участі й за доглядом автора» (там же).
Готуючи до друку в цьому виданні тільки три п’єси — «Бурлака», «Безталанна» і «Сто тисяч», Ол. Дорошкевич уперше став на наукову основу, зацікавившись різними редакціями цих п’єс, відмінності яких зумовлювались двома найголовнішими мотивами: критичним ставленням самого
автора (чи сторонніх людей) до первісної редакції п’єси і вимогами царської цензури. Має рацію Ол. Дорошкевич, стверджуючи, що «його (І. Карпенка-Карого.— Р. П.) первісні ескізи й автографи дали б багато цікавого, тобто того, що вийшло безпосередньо з душі, а не під сухою вказівкою цензора» (там же, с. 193).
На жаль, особистий архів І. К. Карпенка-Карого зазнав трагічної долі: «Під час пожежі па хуторі згорів амбар, в якому було поставлено величезну скриню з різними паперами Івана Карповича. Загинули всі чернетки написаних ним п’єс і різні плани щодо нових тем та героїв» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі. К., 1957, с. 348—349).
Зазначивши, що за відсутності автографів (такі були хіба що в пізніших п’єс — «Хазяїн», «Гандзя», «Суєта», «Житейське море») інтерес становлять збережені цензуровані списки п’єс, Ол. Дорошкевич зробив слушний висновок: «Все ж ці цензуровані примірники — не автографи, і до того писані часто примусово, за цензорськими вказівками» (там же, с. 193). Тому за основу свого дослідження брав друковані тексти з видань 1897— 1910 рр. і тільки деякі найцікавіші варіанти подавав з рукописних джерел.
Але серйозною вадою видання, підготовленого Ол. Дорошкевичем, було свавільне редакторське втручання в текст, заміна слів, вилучення окремих реплік, передусім в комедії «Сто тисяч».
Дальший крок у науковому виданні творів І. К. Тобілевича було зроблено шеститомним зібранням: Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Твори. Редакція Я. Мамонтова. Примітки П. Тиховського. К., 1929—1931, т. 1—6. У передмові до першого тому Я. Мамонтов пояснював, що в основу свого видання він поклав п’ятитомник «Драм і комедій» (1897—1905), оскільки це видання «здається, задовольняло автора (так принаймні говорить С. В. Тобілевич у листі до мене од 4 листопада 1927року)» (Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Твори. К-, 1929, т. 1, с. 5). «При розподілі матеріалу ми не дотримувалися хронологічного принципу, як не дотримувався його і автор у попередньому виданні. Це тому, що І. Тобілевич, як відомо, почав свою драматургічну діяльність уже літньою людиною (на четвертому десятку) і на його творчості зовсім не відбилися різні фази індивідуального розвитку, як то буває у письменників, що починають писати за юнацьких літ. Хронологічний порядок творів І. Тобілевича не давав би можливості добрати матеріал окремих томів ні тематично, ні стилістично. А тому ми будемо дотримуватися його лише в рамках окремих томів, але самі томи будемо добирати й чергувати — скільки це можливо — за принципом стилістичним» (там же).
Практично це вийшло так: перший, другий, почасти третій томи склали п’єси романтичного характеру («Бондарівна», «Паливода XVIII ст.», «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», «Гандзя» — т. 1; «Підпанки», «Наймичка», «Безталанна»* «Батькова казка» — т. 2; «Бурлака»* «Розумний і дурень», «Чумаки», «Сава Чалий» — т. 3), причому в першому томі — романтика історична, в другому та почасти в третьому — побутова або історично-побутова; в третьому томі — історичні та побутові п’єси, де порушуються соціальні і психологічні теми, а суто романтичні проблеми відсунуто на другий план; четвертий і п’ятий томи складаються з реалістичних п’єс, які становлять кульмінаційну точку в драматургії І. К. Тобілевича («Сто тисяч», «Понад Дніпром», «Хазяїн» — т. 4; «Мартин Боруля», «Суєта», «Житейське море» — т. 5).