л І ось — Іосія — ім’я іудейського царя, який вступив на престол у восьмирічному віці і царював з 640 р. н. е. тридцять один рік. За його правління відроджувалось іудейське царство.
5 «Собрание отборных песен» — один із лубочних пісенників, які широко видавались у Росії в другій половині XIX — на початку XX ст.
(> Добра горілка, краща від меду...— рядок із української народної пісні «Ой, куме, куме, добра горілка».
7 Оіі наступила та чорная хмар а...— цитується варіант української народної пісні «Ой наступила та чорна хмара».
н Надобраніч, подружи но...— наводиться варіант української народної пісні «Надобраніч, подружичко».
■' І пили донське...— Йдеться про марку вина в дореволюційній Росії.
10 И род—Ірод — загальне прозивне ім’я для дуже жорстоких людей, -трапів. Походить від імені царя Іудеї Ірода І Великого (бл. 73—4 до п. є.) Згідно з християнською міфологією, Ірод при звістці про народження Ісуса Христа (гаданого царя іудейського) наказав винищити в країні всіх немовлят. Насправді ж Ірод І помер за чотири роки до вигаданої дані народження Ісуса. Його синові, Іродові Антіпі, євангельська легенда приписує страту Івана Хрестителя і знущання над Ісусом.
11 Зеленая ліщинонько, чом не гориш, та все куриш-с я... цін ується варіант української народної пісні «Зеленая ліщинонько».
12 Оіі глибокий колодязю, золотії ключі...— варіант української народної пісні «Ой глибокий колодязю».
'■* Іуда — за біблейською легендою, один з дванадцяти міфічних апостолів - учнів Ісуса Христа; видав свого вчителя за тридцять срібників вороіам. Ім’я Іуди Іскаріота стало уособленням продажності.
РОЗУМНИЙ І ДУРЕНЬ
Комедія в 5 Оінк
Вперше* надруковано у вид.: Збірник драматичних творів Івана Кар-пепка-Карого. Херсон, 1886, с. 40—82.
Вперше виставлено трупою М. Л. Кропивиицького 9 січня 1886 р. в Одесі.
С. В. Тобілевич залишила свідчення про умови; в яких виник задум комедії. Було це в Новочеркаську, під час заслання.
«У розмовах зі мною,— пише С В. Тобілевич,— Іван Карпович намічав уже сюжет іншої п’єси з селянського життя, яку він теж хотів обов’язково паписати для села.
Ще однією страшною язвою па селі був, на його думку, ріст глитайства, потяг заможних селян до ще більшого збагачення. Тип Йосипа Степановича Бичка у Кропивиицького («Глитай, або ж Павук».—Р.П.) Іван Карпович вважав тільки одним з багатьох типів глитаїв, які п’явками сиділи на селянстві, висмоктуючи з нього кров.
. — Я пам’ятаю чудесний прототип таксго ненажери комерсанта, в якого
смак до наживи все збільшувався й штовхав його на різні злочини,— сказав якось Іван Карпович.— У нас в Кардашеві (село, в якому на протязі довгого часу довелося жити Тобілевичам) була одна сім’я. Батько, колишній чумак, нажив чималу копійчину, мав хороше Господарство і жив, так би мовити, у повному достатку. Мав двох синів. Один з них, старший, почував у собі жадобу до грошей. Все йому було мало. От він вдарився до комерції — його на селі звали «розумним» в протилежність до його молодшого брата, який готовий був задовольнятися малим, аби жити чесно й нікого не кривдити. Така байдужість до збагачення спричинилась до того, що всі рідні, а за ними й інші селяни почали звати його «дурнем».
Оті назви: розумний та дуреиь — звернули па себе пильну увагу Івана Карповича. Він добре запам’ятав обох братів і вважав, що постаті їхні дуже характерні й цікаві, і їх варто змалювати письменникові на сторінках книги.
Розумний був типом глитая, який пішов далі, ніж Бичок. [...] Він не тільки обдирає на свою користь усіх, кого може, а й обмірковує комерційного порядку махінації, щоб заробити відразу велику суму грошей. Звичайно, що він не нехтує дешевим робітником. Але межі його хижацьких заходів вже далеко ширші, ніж вони були у звичайного сільського павука, який ще не навчився грабувати в більш широкому масштабі.
Іван Карпович, відпочиваючи від переписування п’єси «Хто впнем?» за звичним для нього палітурним ділом, дуже часто повертався думкою до історії розумного й дурного братів. Я бачила, що йому пе терпиться швидше переписати й відіслати Старицькому вже раніше опрацьовану ним п’єсу «Хто винен?» і взятися до «Розумного і дурня» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 197—198).
На початку жовтня 1884 р., за спогадами тієї ж С. В. Тобілевич, І. К. Тобілевич «весь віддався своїм ескізам до п’єси «Розумний і дурень» (там же, с. 203), але несподівано для себе самого поринув у роботу над «Бондарівною». «Настав, нарешті, щасливий день, коли в зошиті з п’єсою «Розумний і дурень» Іван Карпович поставив слово «кінець». Отже, знов читали ту п’єсу разом, читали й перечитували [...]. Тема і сюжет п’єси «Розумний і дурень» були далекими від поезії. То була буденщина сільського життя, яка, для правдивого її змалювання, вимагала надзвичайно уважного й обдуманого ставлення. Отже, Іван Карпович подовгу спинявся над кожним реченням у п’єсі «Розумний і дурень», над кожним словом. Він намагався з самого початку, з перших же слів окремих персонажів познайомити з ними читача і показати пе тільки їхні взаємини, а й ті головні причини, які змушують їх діяти так чи інакше» (там же, с. 210). «Першою п’єсою, яку Іван Карпович старанно переписав і послав на присуд Миколі Карповичу Садовському в Миколаїв, була «Розумний і дурень». Іван Карпович попросив Миколу Садовського одіслати п’єсу до'цензури, якщо вона варта доброго слова. Він надавав їй більшого значення, ніж «Бондарівні».