Харитина. Ви мені рідний батько...
Цокуль. Так, отже, знай, що ти моя хрещениця; так і кажи усім, бо люде у добру душу не вірять і зараз почнуть, як собаки, брехать на вітер...
Мелашка (за дверима). Та йдіть-бо- дайте борошна, а то розчина збігає, наказаніє господнє з вами.
Цокуль. Яй забув! Зараз! Пожди ж мене тут. (Пішов.) Не до розчини мені.
ЯВА VIII
Харитина (одна). І Пагіао тут... Боже мій! Панас... (Зітхає). Хоч бачитиму його щодня, і то буде з мене!.. Яке несподіване щастя!.. Так я. не сирота, у мене й батько є?.. Одним один чоловік за все моє життя знайшовся, що забалакав до мене з такою ласкою, з такою прихильністю, що серце моє'бідне розтопилось... Як Же й не батько? Та я не то душу, готова все життя своє йому віддать, постраждать за нього рада! О матуся моя рідная, матуся моя безталанная! Ти страдницею'жила на цім світі, страдницею й померла.‘Ще й тепер бачу твоє замучене блідне лице, бачу тебе мертвою у якійсь корчмі на лаві; ніхто за тобою не плакав, чужа‘ти-всім* була, а я, мала, сиділа в куточку і боялась поворушиться, щоб хто не примітив... Може, за муки твої, мамо; мені господь щастя посилає... Порадуйся ж тепер зо мною, порадуйся! Поблагослови свою дитину на новому місці! Не вмру тепер в корчмі, як ти, безталанная, умерла... Боже милосердний! Прости мене, що я думкою часто рем-ствовала на тебе за свою долю! Тепер я бачу, що й про маленьку кузочку ти дбаєш...
Завіса.
Подвір’я Цокуля. Ганок справа. Комора і погріб зліва. Ззаду тин, за тином тік.
ЯВА І
Цокуль і аблакат.
Цокуль. Та зайдіть-бо в хату. Ну, на годину.
Аблакат. Ні, єй-богу, нема часу, і не просіть, потому, относітєльно сказать, діло весьма екстренное. Я і так опізнився. Кажіть, яке у вас діло.
Цокуль. Ну та й уперті ж ви! Та, може, зайдете? А яка у мене наливочка є!..
А б л а к а т. Другим разом. ОтносітєльНб указать, я своє наверстаю.
Цокуль. Досадно. Так, бачите, яке у мене діло. Найняв я дівчину.
Аблакат виймає записну книжку.
Харитиною звуть.
Аблакат (записує). Харитина. Ну?
Цокуль. Тільки то й маємо, що Харитина; а хто вона, відкіля і як прозивається,— не знаємо.
Аблакат (записує). Непомнящая. Далі!
Цокуль. Треба документ добуть. .
Аблакат. Трудно. Де ж вона попереду була?
Цокуль. Змалку служила у Манашки Шкроби в городі, він шинк і тепер має біля Землинського, там і мати її умерла.
Аблакат. Мало. (Записує.) Открить званіє і виправить документ.
Цокуль. Вже постарайтесь, Харитон Харитонович, бо без документа держать небезпечно, а за труди не будете обіжені.
Аблакат. Та що там?.. Коням сінця та вівса, жінці — пару гусей, масла, борошенця, возів два топлива, з четверть картоплі, а мені рубликів п’ять .на марки — і доволі, я за великим не ганяюсь! Ну, прощайте, бо ніколи. (Пішов.)
Цокуль. Прощайте.
Цок,уль (сам). Я за великим, каже, не ганяюсь! Гуси, сіно, овес, масло, борошно, топливо, ще й п’ять карбованців — це мало! І так він усе: грошей, правда, мало бере, а як полічить, то воно виходить один чорт; тілько якось здається східніще ^надюму брату дать йому то сим, то тим, а готових грошей жаль. Та коли б виправив документа,
бо я терпіть не можу раз у раз оглядаться, як зацькований вовк. Всі під богом ходимо, часом що трапиться, а тут не знаємо, і хто вона... Закидав їй і так, і так — мовчить. Чи прикидається, чи й справді не розбира? Попробую ще сьогодня... скажу прямо, а коли що, то й налякать можна... Ну, Мелашка, то прямо чортом дише! Не віре, бісова баба, що хрещениця... Дарма, треба і її чим-небудь загодить, щоб не пащекувала. (Пішов у хату.)
ЯВА III Дід і Панас.
Дід. Біжи, сину, скажи, щоб дали мені лом. Та чого ти все журишся? Чи стоїть же Марія того, щоб так убиваться за нею? Та такий молодець десять ще дівчат знайде.
Панас. Який'їх чорт і шукатиме після цього, але не в тім сила...
Д і д. Ну, а в чім же?
Панас. Досада мене їсть! Я любив її, душі в ній не чув, а вона обманила мене, посміялась надо мною.
Дід. Вона гірш посміялась над своєю вродою, ніж над тобою!.. Москаль її покине, бо такі недовго живуть вкурі: як зійшлись, так і розійдуться. І що ж потім? Сором виїсть очі. А згодом, позичивши у сірка очей, хоча і привикне до свого прізвища, та що ж з того? Вір мені, що вона буде плакать не раз, проклинаючи свою долю, бо все її життя попсоване навіки. Мені жаль її, серце болить за такими бідолахами, що через свою необачність гублять себе на весь вік... Нещасна вона, сину, пожалій її...
Панас. О, бодай вона не діждала, щоб я її жалів! Якби бачив, що потопає, то. ще й притокмачив би кляту — нехай тоне!