Дід. Гріх так, сину. Виходить, ти не душу в ній любив, а тіло.
Панас. Е, діду! Не знаю я, де та душа живе, а мабуть, в тілі, бо більше нігде їй буть! Любив же я її увесь, отак як тут стою! А вона?.. Що вона полюбила? Поважилась
на гудзики блискучі. Наш брат замурзаний, як корінь той від дуба чорний, бо в землі копаєшся, а москалик чистенький, у них у кожного гребіночка і дзеркальце! О! Проклята жіноча порода! Вам аби пика гарна, убрання чисте, та щоб фиглі умів робить...
Дід. Це ти спересердя так балакаєш, ще не вгамувався, ще любиш Марію.
Панас. Нехай вона вам пропаде!
Дід. Не кажи так, сину, не кажи. Всі ми грішні. Краще заспокойся, не сумуй; бач, аж почорнів,— мені жаль •тебе!.. Піди ж скажи, щоб дали лома.
ЯВА IV
З ганку виходять Харитина й Мелашка. Харитина одягнена
гарно.
Харитина. Здрастуйте, діду, здрастуй, Панас!
Мелашка. Бачите, яка у нас молода клюшниця?
Дід. А що ж тут дивного? Кому ж більш повірить — звісно, хрещениці. . -
Мелашка. Хрещениця! Ха-ха-ха!
Харитина. Чого вй, тітко, смієтесь?
Мелашка. То вже я знаю. Що ж ти мені забор'ониш сміяться, чи як?
Харитина. Господь з вами, смійтеся собі, хіба я вам бороню! Дивно мені тілько, що ви раз у раз сердитесь на мене, наче я вам стою на перешкоді.
Мелашка. Я? Сердюсь? Ха-ха-ха! Не знала на кого сердиться.,.
Харитина (одмика комору). Що ж, я винна, що мені ключі дали?
Мелашка. Подавись ти ключами своїми.
Харитина. У вас другого й слова нема—тілько «подавись». Гріх вам, тітко.
Мелашка. Мені очей не замажете, ні...
Харитина. Не знаю, що вам і сказать...
Мелашка. Не треба мені нічого казать, я й сама добре знаю.
Харитина. Що ж ви знаєте? Кажіть, я нічого не боюся...
Мелашка. Ти й сама знаєш! Годі вже, давай борошна мерщій!
ПішЛн в комору.
Дід. Злобствує молодиця, що не їй ключі дали... Вона думала теє, а вийшло онеє... (Підходить до комори.) Дайте лиш мені лома — он стоїть.
Мелашка (подає з дверей). Нате. .
Дід (до Панаса■, котрий сидить на колоді замислившись). А мені ця дівчина до душі: така хороша, та смирна, та увічлива...
Панас. Та так і зиркає, де б москаля знайти або інчого прудиуса...
Дід. Та й сердитий же ти! Ну, бог з тобою... Піду ж я до млина. Ще треба камінь накувать. Заходь увечері в млин, побалакаємо.— може, я тебе розважу. Послухаєш мене — легше на душі тобі буде; я, сину, знаю, почому хліб і сіль почім, а ти ще молодий... (Пішов.)
Панас (один). З думки не виходить Маруся. Не маю сили забуть кляту... І злість бере на неї,— здається, убив би, анафему,— і жаль мені її, серце за нею болить... о-о, щоб ти пропала!..
Мелашка (іде з міркою борошна з комори). Чи бачиш, яка принцеса стала?
Панас. Хто?
Мелашка. Хіба ти нічого не помічаєш?
Панас. Та чого тобі тр>еба?
Мелашка. Придивись, як вбрав Харитю, жидівську наймичку!.. Думаєш, вона справді хрещениця?
Панас. А мені яке діло*: може, й хрещениця.
Мелашка. *Ти через свою Марію одурів. Вона з хазяїном живе, єй-богу.
П а н а с. А ти почім знаєш?
Мелашка. Я сама бачила, як вони обнімались, цілувались.
Панас. Так що? Нехай живе.
Мелашка. Як що?.. Хазяйкою зробив, ключі віддаз...
Панас. А тобі заздро?.. Гарні ви "всі.
Мелашка. Заздро? Тю, навісний! Є чому зазіхать.
З комори виходить Харитина й замикає двері, їде. Хрещениця. Ха-ха-ха! Бач, яка пишна! Тьфу. (Іде на ганок.) Ну, супостат, не я буду, щоб тобі не доказала. Як передо мною присягався, що мене одну любе, а тепер клюш-ницю завів. Буде знать хазяйка, буде! Коли б, господи, їй полегшало, випре вона цю хрещеницю, випре!! (Пішла.)
ЯВА V Харитина й Панас.
Харитина. Панасе.
Панас. Ну?
Харитина. І ти на мене сердишся?
Панас. З якої речі?
Харитина. Не знаю, а тілько бачу і серцем чую, що тут всі против.мене вогнем дишуть. Нехай Мелашка, може, їй .заздро, що мене до ключів приставили, а ти чого?
Па,нас. А тобі що до мене? Ти тепер вбрана, як пані, •щаслива...
Харитина. Та серце у мене болить і на душі важко, що всі наче завидують мені, відступаються від імене. От і ти сказав, що я вбрана, як пані, наче тебе пече моя не-пошарпаиа, чиста одежа.
Панас. Вона й тебе буде пекти.
Харитина. Пекти! Що ти кажеш?
Панас. Те, що чуєш...
Харитина. Бач, сердиніся, а я надіялась, що ти порадником моїм будеш.
Панас. Пізно вже.
Харитина. Чого пізно? Господь з тобою... Що ти вигадуєш?
Панас. Та яке мені діло до тебе? Одв’яжись!
Харитина. Не сердься на мене.
Панас. Чого ти лізеш у мою- душу?
Харитина. Ти сердишся на .Марусю, а на мені злість зганяєш!