Панас. Та я її на руках принесу! (Виходить хутко.)
Цокуль (до Мелашки). А ми ходім пошукаємо її по оселі, чи не зачепилась вона за бантину... От нещастя, от нещастя!..
Мелашка. А вам що? Ледачому туди й дорога! Нащо вона вам здалася?.. Хіба я вас не кохаю?..
Цокуль. Та відчепись ти к чорту з коханням: в печінках вже воно у мене сидить.
ЯВА IX Входе аблакат.
Цокуль. Ну, слава богу, що ви приїхали! А я вас жду-жду, не діждуся... Тут мені халепа з цією дівчиною: одно, що бродяга, а друге, здається, збожеволіла... Оце зараз —
одежу покидала, ключі кинула і кудись повіялась; послав шукать її скрізь — боюся, щоб чого не заподіяла. (До Мелаиіки.) Іди *ж мерщій, шукай Харитину...
Мелашка іде.
(Гука вслід.) Забіжи у млин, спитай діда, чи не бачив... (До аблаката.) Що ж? Бумага є?
Аблакат. Та чого ви так збентежені? Заспокойтесь...
Цокуль. Диво! Збентежений!.. Я й сам не знаю, як вам сказать... Наче боюсь чого... Та об цім не будемо балакать; я рад, що хоч ви приїхали; кажіть же, чи дознались, відкіля вона, чи є бумага?
Аблакат. Діло справив, относітєльно сказать, акуратно... Вона ваша землячка, з Осиковатої...
.Цокуль. Як?
Аблакат. Да так, з Осиковатої, ви повинні знать її матір.
Цокуль. Чия ж вона?
Аблакат. Насилу добився метрики... від того й забарився... Манашка тілько й знав, що з Осиковатої і що матір її звали Мотрею...
Цокуль. Мотрею?
Аблакат. Мотря, покритка.,, жила у баби Сичихи, в город прийшла з маленькою дитиною, сама умерла, а дівчинка виросла у Манашки,— оце ж вона й є, Харитина... от і метрика. Та що з вами?
Цокуль (опускається на лаву). Мотрина... Мотрина... Боже! Змилуйся...
Абл ака{т. Заспокойтесь, относітєльно сказать, вику-шайте води. (Подає).
Цокуль. О господи! (Падає навколішки.) Аж ось коли ти покарав мене за моє лукавство, за мій гріх великий, тяжко покарав! (Б’є себе в груди-.) Душогуб!.. Душогуб!.. Нема мені місця на землі, і земля не прийме мого тіла, кістки мої викине... Покарай же мене, господи, тяжче покарай, на душі, на тілі, тілько прости, прости мене! (Ридає).
Аблакат. От так і проізшествіє!
Завіса.
ДІЯ П’ЯТА
Гребля. Млин водяний.
ЯВА І
Д і д $иходе з млина.
Д і д. Нахмурило, мабуть, дощ буде. Води, слава богу, доволі, а як лине, то ще прибавиться. Треба буде на яловім опусті заставки піднять, якщо великий дощ піде.
За коном чуть гомін і регіт.
Яке виробляють! Сказано — кров гра. Згадаєш своє — те ж було! Давно, а здається — вчора.
За коном співає гурт.
Он як затинають! (Пішов у млин.)
Ой на горі, на горі,4 На батьковім полі,
При знакомім табуні Гуляв кінь на волі.
Спіймав козак коника,
Загнуздав гнуздою,
Сунув ногу в стремено —
Лети, кінь, стрілою!
Біжи, біжи, мій коню,
Високо несися,
Під милої ворота Ста*нь, остановися!
Стань, остановися Та вдарсь копитами,
Чи не вийде дівчина З чорними бровами?
Ой не вийшла дівчина,
Тілько її мати:
«Здоров, здоров, козаче!
А прошу до хати».
ЯВА II
При послідиім куплеті входить Харитина.
Харитина (одна). Співають... їм радісно... вс^ри щасливі! Нехай' співають... їм і місяць, і зорі усміхаються з ясного неба, а від мене місяць і зорі ховаються в хмару: їм стидно дивиться на мене, соромляться!.. Як сумно стало надворі, всі замовкли, не співають, і вітер затих, наче й він прислухається, що я, грішна, буду говорить... А тут? Холодно! І серце б’ється якось боязко, неначе замира... Тяжко! Ненавидить мене моє життя, од малку до цього часу ненавидить, а я? Все-таки силкуюсь жить... хочеться жить. Сонечко засвіте, пригріє своїм теплом увесь божий мир, і ти в тому теплі, як кузочка червона, весняна, грієшся, і жить хочеться! Пташки щебечуть, слухаєш — заніміє горе, зайдеш зневагу, жить хочеться! О боже! Милого побачу — серце заб’ється, і знов би жить хотілось; а милий з усміхом, з презирством гляне, вийме з грудей серце, напоїть тим поглядом, як отрутою,— і мука їсть, точить, і я тану, як сціг у хаті, як крига у весняній воді. О Панасе! Ти, як зірочка далекая, світив мені і манив до себе; а я прийшла до тебе; і ти відцуравсь, а той наругався, і я не смію тобі в очі глянуть, а люблю, люблю тебе дужче, ніж перше! Люблю і не смію в очі глянуть!.. І ніхто не порадить, ніхто не пожаліє, всі тілько сміються... І заховаться нікуди... О, яка мука, яка мука!! А, піду знов туди, до Рухлі!.. До Рухлі?.. Чого?.. Щоб знов у шинку з жидами (здригнула)... а може, й з дитиною і умерти там, як мати умерла... і зоставить таку ж, як я, безталанную дитину, щоб вона знов так само, як і я, поневірялася?.. Ні... Краще смерть, тепер, зараз!.. О мамо, мамо! Чи бачиш ти, як я мучусь, чи чуєш ти, як стогне моя душа? Нащо ж ти мене породила, чом ти мене манеиькою не втопила, а покинула поневіряться між чужими людьми?.. Прилинь же тепер до мене з того світу, дай порадоньку і візьми мерщій до себе замучене дитя своє, а ти, милий боже, прости, прости мене і за гріх мій дай муки на тім світі, я перетерплю їх там, а тут не маю більше сили!.. Не маю!! Прощай, Панасе!.. (Іде.)