Микола. Ти їх, як молитви, знаєш...
Степан. Напам’ять заучую. Мені Антон Спиридонович совітують виучувать бумаги напам’ять. Він тоже виучував, а тепер столоначальником по уголовній часті.
Микола. Ну, як собі хочеш, а я б скорій рови копав, ніж таку роботу робить.
Степан. Да, ето правда — важко... Умственная робота — висшого порядка предмет! Я, брат, зразу аж плакав, як опреділили мене в казначейство. Дали мені, знаєш, якусь відомость: одні графки та цифри. Очі розбіглися — не знаю, котру поставив, котру ставить: проминув одну граф-ку, всунув цифру — не туди, нагородив харків-макогоників і заморочився так, що замість пісошниці взяв чорнильницю і покропив відомость. Злякався, щоб не прив’язали до столу, та й утік... А потім опреділили мене у земський суд. Тут зовсім другі діла... Два годи писав присяжні листи та всякі копії, а тепер і сочиияємо...
Микола. До чого ж ти там дослужишся?
Степан. Столоначальником буду, а потім, може, й секретарем, чин дадуть, женюся на багатій...
Микола. Так. А мені скучно за тобою: умісті вчились у отця Ксенофонта, умісті й науку скінчили, та й розійшлися! Пам’ятаєш, як на гречку отець Ксенофонт нас становив за те, що не вивчили дев’ятого псалма? А ми повтікали додому й поховалися у бур’янах, а Марися нам їсти носила... Сміха!
ЯВА VI Ті ж і Мартин.
Мартин. Ну, сину, поснідаєш, та й з богом в путь! Уже коні готові, щоб сьогодня за сонця в город поспів, бо завтра і на службу треба,— це не то, що воза підмазувать або воли на пашу гнать, там діла поважній. (До Миколи.) А ти, хлопче, все батькові воли пасеш?
Микола. Пасу. Не всім же, дядюшка Мартин, і в чиновники йти...
Мартин. Правда, правда! Не всякий може діло розуміть... Кому до волів, кому до бумаг — така жеч...
Микола (подає Степанові руку). Ну, прощай, брат, благополучної тобі дороги.
Степан. Спасибі.
Микола. Прощайте, дядюшка Мартин.
Мартин. Іди здоров!
Микола пішов.
Чого він до тебе в’язне, які ви товариші? Мало чого, що з одного села, що однолітки, та у кожного з вас інша дорога! Ти, сину, не дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія Микола? Мужик — одно слово, а ти на такій линії, трешся між людьми інчого коліна... Може, бог дасть, і столоначальником будеш або й письмоводителем у станового — це не то, що «цоб, половий!..», «цабе, перістий!», а піт йому ллє, а пил припада на лице, і смуги по всій тварі, та дьогтьом смердить від нього, як від мазниці, а у тебе друга линія! Одно те, що не сьогодня-завтра утвердять в дворянстві, та от тобі й чин на той рік дадуть; атестат з уєздного училища нужен, казав мені секретар, то ми достанемо; а друге, хоч би й зараз: глянь на себе і глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!.. Так-то!.. Ну, а як будеш колежеський регістратор, то тобі й мундир який полатається, і кокарда?
Степан. Аякже. Воротник, вишитий по чорному бархату золотом, застібається в один борт на дев’ять пугвиць!
Мартин. От бач! Де ж йому рівняться? Коли б, господи, тілько утвердили у дворянстві мерщій. Ти кажеш, що
Каєтан Іванович завіря, що коли вже депутатське собраніє признало, то й сенат признає.
Степан. Каєтан Іванович казав мені: поклонись батькові і скажи, що от-от буде не доказующий, а настоящий дворянин, тепер безпремінно утвердять, бо діло в сенаті вже-шостий місяць!..
Мартин. Треба йому четвертей п’ять вівса послать. Там як побачиш Каєтана. Івановича, нагадай йому про мен-даль, він вже знає. Скажи: папінька просили за мендаль. Не забудь.
Степан. Добре, не забуду.
Мартин. Іди ж снідай, а я дещо звелю Омелькові.
Степан пішов.
ЯВА VII Мартин, а потім О м е л ь к о.
Мартин (один). Ну, тепер вже все одно що й дворянин! Треба тілько дворянські порядки позаводить... Вирядю Степана і приймусь за дворянські порядки. (У двері.) Омель-ко, Омелько!.. (До себе.) Хоч і коштує багато, та зате ж порівняюся з Красовським.
Входе Омелько.
Ти б надів чоботи.
Омелько. На біса я їх буду таскать у дорогу та ще й у будень, добре і в постолах.
Мартин. Що ти тямиш, гаво! Повезеш у город канцелярського — і в постолах!
Омелько. Хіба я його буду везти? Коні повезуть. А я сяду на повозку, ноги в сіно засуну, то мені й байдуже.
Мартин. Не базікай! Надінь, кажу тобі, чоботи!
Омелько. Та що ж мене там танцювать заставлятимуть, чи що?