Палажка. Не журись, дочко, не посивієш — жених є... гарний... і чин має.
Марися. Є?! Хто?
Палажка. Отой судейськии, що приїздив до нас з Стьопою на масляній... Ти йому уподобалась... Пам’ятаєш? Що грав на гитарі і співав... Чин великий на ньому... рости-ратор, либонь...
Марися. Мамо, голубко моя! Я вже давно люблю Миколу, а того судейського тілько раз бачила, не знаю його — і знать не хочу.
Палажка. Ох, не завдавай же і мені жалю! У мене у самої серце болить за Миколою, я сама його люблю... та що ж нам робить, що нам робить, коли тепер не приходиться тебе за простого віддать, бо ми в дворяне вийшли.
Марися. Мамо! Жили ж ми перше без дворянства, і всі були щасливі!.. Нащо ж дворянство нам здалося, коли воно горе Приносе? Коли через нього ви хочете мене нещасною зробить, занапастить мій вік молодий!.. Мамо! Я ж ваша кров,— не губіть мене, віддайте заміж за Миколу. Я не хочу буть дворянкою! Краще жить на світі щасливим мужиком, ніж нещасним паном,— це всяке знає!..
Палажка. Правда твоя! Ох, правда, моя добра ти, моя розумна дитино!.. Ти побалакала зо мною — і в мене наче полуда з очей упала. Сама бачу, що дворянство нам біду робе. А почну батькові казать, щоб не видумував нічого, щоб жив по-старовині,— то закричить, з.атопа ногами, почне читать мені якісь бумаги про дворянство, затуркає мене, чагиркає, зіб’є з пантелику, і я думаю: може, ми й справді вже дворяне,— і починаю по:панськи привчаться, і самій тоді хочеться тебе за благородного віддать заміж!.. Тепер не знаю, що й казать, що і робить, вимучилась зовсім і одуріла. От вже другий день ходжу до'СІидоровички, вчуся дворянським звичаям, щоб прийнять жениха, бо він сьогодня і приїде.
Марися. Сьогодня?! Мамо! Уговоріть же татка, щоб не губили мене!
Палажка. Ох, не можу, дочко, не можу, тілько посваримось, дитино моя, а товку не буде! Ще й поб’ємось на старість, бо вже два рази мало-мало не бились...
За коном голос Мартина: «Сюди, сюди, помалу тілько!»
Батько іде!.. Ходім звідціля. (Пішла.)
Марися. Що мені робить?.. Ще батькові упаду в ноги... (Пішла.)
ЯВА V
Мартин, а за ним хлопець вносить п’яльця; потім Марися.
Мартин. Отут, хлопче, постав та й іди собі. .
Хлопець ставить п’яльця на місто і виходить.
П’яльця! І нехитра штука, а зараз красу господі придали. Якось аж веселіше горниця дивиться. Нехай Марися вчиться. Сидоровичка обіщала показать, спасибі їй. От і благородна кума в пригоді стала! Кумів завше треба вибирать значних і благородних! А як, бог дасть, Марися вийде заміж, то первого онука он як охрестю: кумом візьму полковника Лясковського, а за куму — генеральшу Яловську.
Входе Марися і пада йому в ноги.
Що це?!
Марися. Не. губіть мене, не топіть мене — я у вас одна!
Мартин. Ото господи, як злякала, аж ноги затрусились... Встань! Чого тобі? ,
Мари ся. Не віддавайте мене заміж за того жениха, що приїде з города,— я його не люблю, я за нього не хочу...
Мартин. Як?! За. благородного чоловіка не хочеш? За кого ж тебе тоді віддать?
Марися. Віддайте мене за Миколу..
Мартин. Світ навиворіт. Панночці — мужика забажалось!.. Не смій мені про це й заїкаться!
Марися. Я люблю Миколу, і він мене любить, ми будемо щасливі... . ,
Мартин. Що то за слово таке — любить? Кажи мені, що то за слово таке?.. Га? Що воно означа: чина чи дворянство?
Марися. Я не вмію розказать... Я... . .
Мартин. Видумка! Витребеньки! Баб’ячі химерики! Чина, дворянство треба любить, а другої любові нема на світі!..
Марися. Я собі смерть заподію, коли...
Мартин. Не сердь мене, бо я порву на собі всю одежу!.. Чуєш?.. Здуріла дівка, ще й не розгляділа добре благородного жениха, а вже єретується! Та жених такий, що хоч би яка панночка, то з охотою пішла б за нього,— от приїде, то побачиш!.. А про Миколу і не думай! Та я скоріще вб’ю тебе, ніж віддам за мужика; я тебе з дому вижену, я тебе!.. Та я не знаю, що зроблю!.. От дітки! Ти для них піклуєшся, побиваєшся, з шкури лізеш, а вони, замість дяки, серце тобі надвоє роздирають! Мало мені муки з Красовським і так, та ще тебе віддам за мужика, щоб він зуби скалив?.. Іди! Жених, може, вже з гори з’їжджає... Іди одягнися мені у нове плаття, а цих речей щоб я більше не чув!
Марися. Тату!..
Мартин. Який я тато? Що то за тато?
Марися. Папінька!
Мартин. І слухать не хочу! Іди роби, що велять.
Марися пішла.
Не, знає свого щастя; сказано: молоде — дурне... Ох, діти-діти! Якби ви знали, як-то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хліб їли... Якби-то знали... тоді б ви зрозуміли, що батьки не вороги вам... От трохи погримав, а вже й жаль!.. Воно ж, дурне, дума, що я їй ворог! Ворог за те, що витягаю з мужичества... А чого мені це коштує?.. Колись подякує.