Мартин. А що? Де панич?
О м ел;ь ,к о. Подався у город.
Мартин. Як?
Омелько. Наняв Шулима, і той його повіз на своїй коняці у город.
Мартин. Брешеш, іроде!
Омелько. Побий мене бог! Я сам бачив, як виїхав з двору, ще й сказав мені: кланяйся своєму панові, скажи, щоб не ждали мене більш ніколи... Я, каже, пошуткував!.. Жид ударив кобилу батогом, повозка заторохтіла, і я більш нічого не чув.
Мартин. О господи! Що ж це? Насмішка? Не може статься, тобі так здалося!
Омелько. Та нехай мені повилазять! Коли не вірите, то спитайте Голду.
Мартин хватається за голову і сіда, гості сполошилися, шепнуться.
Дульський. Ходім, панове, бачите — чоловік у такій оказії, чого нам тут стирчать.
Виходять.
Перший гість (на відході). От тобі й заручини...
Д р у г и й , г і с т ь. От тобі й чиновний жених... Ха-ха!
Протасій. То я тобі другим разом розкажу. Прощайте!
В с і виходять.
Мартин (вскакує). Осудовисько! На весь світ осудо-висько!! Палажко! Що мені робить? Що нам робить?.. -
Палажка (обніма Марисю). Бідна моя дитина! Ославив, покинув!.. (Плаче.) Хто тебе візьме тепер?..
Мартин. Цить!! Я йому так не подарую!. О мізерний,
о паскудний! Кипить моя кров!.. Кипить!! Мені страм, дочці страм!.. Перед усіма дворянами страм... Ні! Я ж і тобі, я ж і тебе... (Біжить до дверей і гука.) Омелько! Омелько. Я тут, ось.
Мартин. Сідлай мені Рака, а сам сідай на Блоху.
Омелько вийшов.
Палажко! Достань гарапник, давай шапку!
Пал а ж к а. Опам’ятайся, що ти робиш?..
Мартин (тупа ногами)., Не питай!! Роби, що велю!
Палажка пішла.
Я ж на твоїй спині всю свою обіду випишу!.. Я ж тобі... Марися. Папінька...
Мартин. Мовчи! Геть пішла!
Марися вийшла.
Не будеш ти славить, а будеш ти струпи гоїть! Палажко! Давай шапку, давай гарапник!.. О, злість мене задавить... Омелько! Мерщій!
Входять Омелько з середніх дверей, Палажка — з бокових. Палажка подає шапку і гарапник.
Омелько. Готово!
Ма'ртин (надіва шапку, бере гарапник). Бери і ти батога, за мною! Я ж з тебе зроблю писанку!.. Я ж тобі покажу, як шуткувать з дворянином!
Мартин і. Омелько виходять. Палажка обнімає Марисю, плачуть.
Завіса.
ДІЯ П’ЯТА
Декорація та ж. ;
ЯВА І
Входять Степан і Омелько. Степан одягнений по-дорожньому.
; Омелько несе за ним скриньку.
Степан. Ну, слава богу,— дома. (Роздягається.) Омелько. Де його поставить?
Степан/ Став тут і доказуй мерщій, як далі було. Далеко ж ви його догнали?
Омелько. От зараз на повороті, біля розкопаної могили.
Степан. Ну?
Омелько. Стали наближаться, а панич той, певно, пізнав нас, почав штовхать жида у спину; а жид оглянувся і зараз затріпав обома руками, зашарпав кобилку віжками і ну її цвьохать батогом; а кобилка вскач пустилась, а ми ще гірше припустили. Коні наші потомились, бо ми'3 копита вскач погнались. Блоха вже стала спотикаться, а Рак аж стогне під паном! Вони не втечуть, а ми не доженем... А біля могили дорога переорана, повозка застрибала по борознах, потім задок схиливсь на лівий бік, потім одско-чило колесо, вісь одбилась, кобилка стала, жид схопився і що є духу попер у бур’яни.,. Отут ми їх догнали... і я напарив жида, а панича пан частували.... Спасибі, чумаки одняли, ,а то, мабуть, і вбили б. А потім пан злізли з коня, стали пить воду, трусяться та й упали як неживі... Чумаки ті їх і додому довезли.
Степан. От нещастя!.. Іди ж випрягай коні.
Омелько пішов.
ЯВА II
Степан, а потім Марися. •
Степан (роздягається). І хто б сподівався, що так скінчиться сватання? Добре й Націевському сердешному досталось, одначе хоч би тобі пару з рота пустив!.. Як приїхав, то слабів дві неділі. Я його питаю: а що, як?.. Нічого, каже, приймали гаряче. Тепер і сам бачу, що гаряче. Погані наші діла, усе пішло шкереберть — і в дворянстві одказали, і земський суд скасували, 17 і я остався за штатом — і куди примоститься, сам пе знаю...
Входе Марися.
Марися. Стьопа! При їхав? Здрастуй, братику! (Обніма його.) Слава богу, що ти приїхав,— ми вже з мочі вибились і ради не дамо!.. Батько дуже слабі,— мабуть, умруть. (Плаче.)
Степан. Що ж йому таке?
Марися. Одно до другого... Тут оказія з тим женихом, ти, мабуть, чув?
Степан. Чув, -Омелько розказував.
Марися. Не вспіли батько очунять після тієї оказії, а тут Красовський зібрав людей, виганяв нас з села, хотів розвалить хату; батько дуже сердились, сварились, кричали, і з ними зробилась якась причина: упали на землю зовсім як мертві. А, не доведи господи!.. Ми з матір’ю в ногах у Красовського валялись — насилу одпросились на місяць, та й то дядько Гервасій заступились... І це ще не кінець! Пройшло скілько днів, батько стали поправляться, як знову получили бумагу, що в дворянстві одказано, і зовсім уже занедужали, з сили вибились, нічого.,не їдять... все зітхають та читають ту проклятущу бумагу... Коли б хоч з Красовським помирились, а то він знищить нас зовсім; завтра строк вибираться, а куди вибираться, що робить з слабим батьком, самі не знаємо! Слава богу, хоч ти приїхав!