Степан. Та... воно... я й сам бачу тепер... я не від того... не знаю, як батько... , '
Гервасій. От яз йим побалакаю. 4
Степан. Тепер не кажіть, Гервасій Степанович, бо, борони боже, ще гірше заслабне...
Гервасій. Я знаю, коли сказать, тілько не потурай батькові, не шукай дйорянства, усе буде гаразд.
Палажка (з дверей). Ідіть, Гервасій Семенович!
' ; Гервасій іде. ' ; \
Зрадів старий, аж наче ожив трохи!
Г е р в а с і й і Палажка пішли.' ‘ ;
П р о т а с і й, М и к о л а і Степан.
П р о т а с і й. Стьопа! Микола.! Ідіть, я вам розкажу.
Микола і Степан беруть стільці і сідають коло Протасія.
От Гервасій каже, що два з половиною мало, а як я у покійного землеміра Кацавейченка брав півтора! Правда, раз у раз в командировках, то на його харчах... Раз, знаєте, поїхали межувать землю до Губачевських-Носачів... Вони жили тоді всі вмісті у Семикратах... а батько їх,— ніхто з вас не знав батька? Він літ п’ятдесят тому як умер, не знали?.. Ні, ні, не знали... Перерізав собі горло бритвою... Він був жонатий на Свербихвостовій,— там лукава була жінка, борони боже всякого хрещеного від такої!.. Змолоду крутила хвоста з уланами... Недалеко від них стояв уланський повк, так вона одного улана... от забув, як його фамилія... на умі вертиться... так якось чи на птицю, чи на лоша скидається... так окрутила, що він покинув службу і переїхав до неї у село ніби управляющий і почав заправлять... Гі! Гі! А сам Губачевський-Носач тут же живе і нічого не каже... Заперся собі в своїм кабінеті і наче його нема... Гі! Гі!.. Так мужикам стало жаль пана, він, покійний, добрий чоловік був, і таки улан той... от забув фами-лію... обіжав їх. Застукали мужики того улана... Ксьока-чевський! А бодай тебе, так-так, Ксьокачевський! Я ж кажу, що на лоша скидається,— ксьо, ксьо, Ксьокачевський! Застукали на току, зв’язали і одвели в стан! Отаке було... А під старість, як уже почало від старої Губачевської трухлявим деревом одгонить, вона добивалась від старого Гу-бачевського-Носача любові... все співала йому: гори, гори, моя лампада... Гі! Гі! І до того його довела, що він перерізав собі горло бритвою. Так з’їхались наслідники, і треба було розмежувать землю. Кацавейченко покійний — царство йому небесне — й каже мені: бери астролябію — поїдемо! А дощ як із відра...
Виводять Мартина під руки Гервасій і П а л а ж к а, М а р и с я
йде за ними.
То я вам послі докажу. Це дуже цікаво.
ЯВА VI
Мартин, Гервасій, П р о т а с і й, Палажка, Марися, Микола і Степан. Мартина садовлять на стільці. Він жовтий — від
розлиття жовчі.
Мартин. Здрастуйте!.. Бачите, як перевівся Боруля!
Гервасій. Послухай же мене, Мартине, я тобі добра зичу. Зараз і поздоровшаєш.
Мартин. Ні... ще поїду в город, повезу всі дворянські бумаги Каєтану Івановичу...
Гервасій. Знову за своє! Мало тобі лиха через те химерне дворянство?
Мартин. Бумаг же, бумаг багато... П’ять літ діло йшло... зовсім було признали, сопричислили... і не утвердили! І через що? Пустяк! Сказано у бумазі, що не так хва-милія стоїть: у нових бумагах — Боруля, а у старих — Бе~ рулй!.. Бодай тому писареві руки назад лопатками повикручувало, що написав — Беруля... Я і сам не знаю, хто я: чи Боруля, чи Беруля... Може, й Беруля!.. Та так і покинуть? Жаль живий бере мене за серце... А може, ще Каетан Іванович...
Гервасій. Витягне з тебе яку сотню або й дві.
Мартин. А як докаже, що Боруля й Беруля — однаково?
Гервасій. Чом же він і досі не доказав? Повір мені, Мартине, нічого з цього не буде, тілько хазяйство зведеш, дітей старцями зробиш і сам у бідності помреш. Чого ж ти хочеш?
Мартин. Дворянства...
Гервасій. Ні, торби! Воно ж тебе в хворобу угнало, глянь на себе... воно тебе посварило з Красовським і зо мною,— всі біди твої від нього!.. Хазяйство ледве живе, а дворянство без розуму і без науки хліба не дасть. Послухай мене: спали всі бумаги, щоб і не свербіло, бо ти слабий на дворянство і умреш від цієї хвороби.
Мартин. А як утвердять?.. Може, хоч після смерті утвердять...
Гервасій. Ну, роби як хочеш!
Палажка. Старий, зглянься на нас, послухай Герва-сія, нащо нам те дворянство, як ти помреш, а ми без хліба останемся...
Марися. Рідний мій, дорогий тат... папінька! Нам не треба дворянства; одного бажаєм: щоб ви одужали, і знову будем жить весело, як колись...
Боруля шука очима Степана.
Степан. І я, папінька, не хочу дворянства...