ЯВА VI
Входе Параска, вже молодиця.
Параска. Здрастуй, Софіє!
Софія. Ох! Як я злякалась...
Параска. Чого?
Софія. Так... не знаю... Як же я рада, що тебе побачила; ти моя перша порадниця здавна... Голубочко моя, Параско...
Параска. Що тут у вас коїться? Ти аж змарніла... Я оце почула, що батько твій одходить від вас, і забігла на хвилину з тобою побалакать.
Софія. Ох, краще не питай... свекруха...
Параска. Свекруха як свекруха — я вже про неї и не кажу... Не крийся передо мною, я тебе давно люблю як сестру, і мені жаль тебе... Я все знаю...
Софія. Що ти знаєш? Може, ти знаєш і те, чого я не знаю?
Параска. Всі знають, тілько ти одна не знаєш...
Софія. Що, сестро, що, моя голубочко, ластівко, кажи! Може, ти що недобре знаєш про Гната?
Параска. Бач, мабуть, і ти помітила, коли питаєш так палко?
Софія. Одно помітила: Гнат не такий, як був спершу, неласкавий до мене, хати не держиться...
Параска. А Варка часто у тебе буває?
Софія. Варка! Так невже ж вона... кажи, кажи, що ти знаєш?..
П а р а с к а. Та те, що твій Гнат часто буває у Варки, вона його причарувала.
Софія (не може говорить). Ти... сама... бачила? Де? Як? (Дуже зворушена, ледве стоїть на ногах і сіда на ослоні.) Параска. Я нічого не бачила...
Софія (встає, нервно сміється). От бач, от бач! Нічого не бачила, а говориш таке страшне.
Параска. Другі бачили! Даремно не говорять,— вона й сама хвалиться. Придивляйся за ними, то й ти побачиш! А тепер прощай, бо мене чоловік жде. Я тілько за тим і зайшла, що.б тобі сказать, бо тебе обманюють, а ти, як дитина, віриш... (Пішла.)
ЯВА VII
Софія одна, а потім Варка.
Софія. Боже, я з ума зійду... Варка? З Гнатом? Кепкують надо мною, обманюють у вічі, а за очі сміються над моєю душею, над моїм серцем, і вони живі, і грім божий їх не вбив? І Гнат? Гнат сміється над моїм серцем, що тілько й живе ним!.. Ох, серце ж моє бідне, не бийся в грудях, перестань краще биться навіки, щоб я не дожила до того, що ти мені віщуєш!
Входе Варка.
Варка. Здрастуй, Софіє.
Софія. Варка?! Це мені ввижається вона? Зійди, зійди з очей моїх, відьма, чарівниця!
Варка. Що з тобою, Софіє? Це я!
Софія. Ти?!
Варка. Та я ж! Ото, хіба не пізнаєш? Я, Варка, твоя подруга...
Софія. Іди, іди з очей моїх, чарівниця лукава! Іди! Не пали мене своїм поглядом єхидним — ти гірше сатани, ти мене з ума звела, ти одбила у мене чоловіка, ти причарувала його, а тепер ходиш сюда потішаться надо мною, живеш моїми муками, радієш моїм горем! (Хитається.) Теть з хати! (Сіда тяжко на піл.) Ох!.. (Пада зомліла на полу.)
Варка (підходить). Зомліла, сердешна! Так і вона довідалась уже?.. Ох! Цього я тілько й ждала, а серце забилось
і страшно чогось зробилось, наче я душу загубила... Що ж воно буде далі: чи мене покине Гнат, чи її — і утіче зо мною?.. Побачимо! Щастя куце, я вже його спізнала! А тепер хоч і вирветься від мене, то й ти його не піймаєш! (Іде і на відході зустрічає Ганну.) Здрастуйте, і прощайте! Заходила до Софії, та вона спить. (Пішла.)
Ганна (одна). Ач паскуда. Витягл&сь, як пані яка, та й спить собі! Спи! Спи! Я тебе не будитиму — нехай прийде чоловік та полюбується! Ну, взяв хазяйку, нічого сказать! Чк мене нема дома, то хоч усе позабирай.
ЯВА IX Входе Г нат, під чаркою.
Гнат. Давайте обідать! Де Софія?
Ганна. Он!
Гнат. Що ж це вона, слаба, чи що?
Г а н н а. Не здужає встать! От розбуди її, поцілуй, скажи: спасибі тобі, моя хазяєчко, що ти спиш, а чужі свині всю харч у нашої поїли.
Гнат. Які свині? Що ви кажете?!
Г а н н а. А те, що твоїй пані тілько б спать! Я поставила висівки в хліві та пішла на город, а вона уклалась спать; чужа свиня затесалась у хлів і все поїла, а наша голодна гуде! Нехай вам чорт, я вже утомилась за вами доглядать, ідіть собі к бісовому батькові з моєї хати.
Гнат. Яка ж це ваша хата? Хата моя, а коли вам тісно, так ви йдіть собі відціля!
Ганна. Не діждеш, не діждеш! Щоб твоя нечупайда була тут хазяйкою та вилежувалась, а я наймичкою? Хіба невістку на те беруть у хазяйство, щоб з нею панькаться? Бач, як витяглась!
Гнат (хутко йде до полу і штовхає Софію під бік). Уставай ти, сплюха чортова!
Софія (зскакує з полу й дивиться, мов несамовита). Де я?
Гнат (шарпає Софію так, що та трохи не пада). Прочуняйся, кажу тобі!
С о ф і я. Не буду, не буду, не буду! (Захищає себе руками, а далі впала в істерику — регоче помалу, а потім дужче.)
Гнат. Цить! (Замахується на Софію.) Цить, не смійся!