— А ти звернув увагу на наш дзвоник? — спитав директор зовсім про інше.
Він досить виразно переглянувся з дружиною Анею, вчителькою тієї ж школи. Видно було, вони мають щось своє на думці і підштовхують гостя: чи здогадається він?
Дзвоник? Звичайний собі дзвоник, може, трохи архаїчний, тепер таких не часто побачиш у школі.
— Ну ні! — весело заперечив Саша. — Дзвоник у нас не простий! Історичний, можна сказати. Ми ним дзвонимо тільки два рази на рік, в урочисті моменти, на перше вересня, коли починаємо заняття, і в травні, коли закінчуємо. Дуже пам’ятний він для нас.
Саша знов переглянувся з Анею, тільки вже без усмішки. Він раптом примовк, спохмурнів, очевидно, нахлинули якісь давні спогади. І зовсім іншим голосом, глухішим, сказав:
— Тут ціла історія, за цим стареньким дзвоником. Тяжка, брате, історія, з кров’ю. Вважай, історія того, як ми вижили і з чого починали на пустирищі.
III
Поранений і оглушений вибухом, він довго відлежувався в лісовій землянці. Не бачив, як зійшли сніги, як зазеленіла перша трава в урочищі. Коли вийшов на вулицю — а вулиця в таборі була лісова — між деревами стояли високі, вже зовсім безлюдні партизанські курені. Вдихнув сирого, з душком весняної цвілі повітря, в голові йому зашуміло, і він хутенько, щоб не впасти, сперся на вкопану жердину, раніше на тій жердині стирчали вусики радіоантени. Відчув млость і кволість в усьому тілі. Від бинта, на якому висіла перев’язана його права рука, нудно пахло йодоформом, крізь марлю помалу просочувалась кров. У таборі вільно перегукувались два чи три чоловіки, ліс тепер свій, можна на повний голос кричати й сміятися, ніхто не пустить тобі чергу в спину. Партизани складали на підводи останнє майно, здавали зброю і вибухівку армійським офіцерам.
Підійшов чорновусий Гордійович, недавній комісар загону, тепер він був головою сільради:
— От що, товаришу Козур. Добре, що ти встав. Направляємо тебе в Кривичі, в твоє ж село. Дітей позбирали й позвозили з усіх партизанських баз. Сам знаєш, багато там сиріт, переростків, скалічених війною дітлахів, треба їх вчити. Берись, організовуй школу.
Козур був двометрового зросту, дарма, що виріс на пісній кривичанській бульбі й трошки не дотяг до повних вісімнадцяти років. Від теперішнього директора відрізнявся тим, що був довгов’язий і тонкий, як очеретина, легко пролазив під колючим дротом і між штахетинами пристанційних загорож. Він ще нетвердо стояв на ногах, похитувався від легенького вітерця. Своєму комісарові міг би сказати: «Мені б самому, товаришу комісар, сісти б за парту, в мене самого грамоти — кіт наплакав…» Але він знав: війна ще триває, фронт відкотився на захід, до Польщі й Пруссії, і всі боєздатні люди з села, вчителі теж — там, на передовій…
Боєць підривної партизанської групи, він звик точно й совісно виконувати накази.
— Слухаюсь, — коротко відповів Гордійовичу.
Зітхнув, подумав про себе: «Пропав ти, Сашко! Який з тебе вчитель! Це ж, брат, не те, що міну заклав під шпалу — і двадцять вагонів летять під укіс. Тут сам полетиш з рейок, бо що знав — забув, навіть квадрат катетів, який дорівнює, біс його знає, чому він там дорівнює!..»
Спитав тільки про одне: де буде школа? Стара згоріла дощенту, попелу від неї не залишилося.
Комісар глянув на весняне сонце, яке м’яко світило крізь сосни, стер з лиця сіру, землисту втому й сказав:
— На квартирах буде школа. В тих людей, що нап’яли хоч якусь халабуду. Війна, голубчику! До всього доводиться нам призвичаюватись. Он хворих партизанів, обморожених, і тих нема куди розвезти. Спалені села… Така ситуація, брат. Ми з тобою, вважай, два мужчини, більш-менш в строю, на всю округу. Так що прошу тебе, сину, берись, організовуй школу. Нема більш кому.
З гіркотою подумав Сашко: «Все! Відвоювався ти! Вуса не голив, а вже інвалід. У тил списують!..» Згадав, як беріг у землянці і як ховав коло себе під нарами автомат, міни, детонатори, все те, що волік на собі від станції, тягнув однією рукою, бо іншої… бо в іншій було повно крові в рукаві. Думав, ще раз піде з товаришами на бойове завдання. І не зміг, не пішов. Прибинтували його на всю весну до голих дощок. Що ж, автомат здав, треба озброюватись крейдою і дерев’яною указкою.
IV
Школа на квартирах, фронтова школа…
Минуло не мало не багато, тридцять років, а Олександрові Івановичу часто здається, що все те було недавно, буквально вчора.
Тісна, приземкувата селянська хата. Душно й темнувато в ній, бо вікно одне й те запітнявіло. Горить у печі вогонь, хазяйка готує собі обід, а діти-школярі вчаться. Парт нема, стоять замість них дерев’яні козлики, збиті з грубих нетесаних дощок. Ніжки у них розкарякуваті — дві планки навхрест. За козликами учні сидять по четверо.