Перші дні, найжахливіші… Здавалося, не виживуть, усі загинуть у болоті. А насувалась зима. Спали спочатку на купах згребеного листя, під мокрим листям виступала вода. Мерзли, прокидалися від холоду, тулились один до одного. Якось мати підхопилась удосвіта, відчула — ріденьке болото під нею, спина задерев’яніла зовсім. Потяглася рукою, щоб укрити дволітню дочку і з страхом відчула: заклякла дочка, аж паморозь виступила на розкритих грудях.
Жінки вставали з мокрих холодних куп, вкритих вночі інеєм, і з неймовірною нетерпеливістю бралися за свій нелегкий труд. Щоб обтулити дітей, зігріти їх, чимось нагодувати, особливо найменших, які мучились і страждали найбільше.
Ліс і раніше давав їм вогонь, тепло, приносив гриби і ягоди, лікував їх корінням та травами. А тепер він став для них єдиним прихистком від смерті і єдиною надією вижити. Люди швидко переходили до суворого, напівокопного життя. Із хмизу, з листя напинали собі курені, стулювали якісь будани, а де траплялося сухіше місце, копали ями. Треба вогонь — робили трут і кресало. Треба взуття, одежину… Жінки, а з ними й діти дерли у лісі кору й лико, вимочували, сушили їх, плели собі постоли, робили халявки і шкарбуни. Лико терли і виминали на тонке волокно, щоб покласти замість вати у валянки, щоб пошити якусь куфайчину. В чагарниках, з-під снігу, збирали мерзлі ягоди, годувалися корінням, а коли притискав голод — мололи жолуді на борошно, хоч те борошно на смак було дерев’яне, нітрохи не краще за соснову тирсу.
В ті холодні воєнні зими підлітки й дітлахи навчилися плести кошики, а з тонких лубків — коробки. Без кошика чи без коробка у лісі пропадеш. Навчилися вистругувати простенькі лижі, стулювати санчата, не для катання, а для того, щоб підвозити дрова, воду, торф (торфом обкладали і утеплювали землянки). Навчилися вирізати з дерева ложки, колодочки для ножів, гудзики (дерев’яні гудзики Олександр Іванович бачив і зараз у декого на обгорілих пальтечках). Старші хлопчаки склепували собі майже бойові самопали, мали великий запас саморобних дротяних гачків, петель, пружинних пасток: усе це ставили потім на рибу і на дрібну лісову дичину.
Часто в таборі можна було бачити таке: викубливши ямку, сидить під куренем зморщений гномик-дідок. Велика шапка-вушанка затуляє йому очі, рукава вивернуті внизу і високо закачані, та все одно довгі для нього. Дідок, як видно, змерз, закляк, підтягує світлі вістрячки під носом, він зосереджено, навіть старикувато щось струже, щось вирізає саморобним ножем. Він робить щось дуже потрібне для господарства — кухонну дерев’яну лопатку, кружок-підставку, колодочку для топірця. Тому «дідкові» не більше восьми-дев’яти років.
…Морози стояли жорстокі. Сашко, притягнувши в’язку хмизу до куреня, довго хукав на руки, розпалював вогонь у земляній пічці і перед вогнем часто розмишляв про війну і про народне горе. Війна і народне горе, як він бачив, розбудили в людях зовсім нові сили.
«Хто б думав, що в наших людях, — говорив він собі, — так багато від пращурів-лісовиків. Стільки дрімало в душі прихованих звичок, знань, терпеливості, набутих ще нашими предками, так глибоко переплелося нове, радянське, з тим, найдавнішим. Хоча б оця близькість до лісу, до природи, а разом із тим — незламне відчуття, що ми не самі тут у лісових завалах, з нами вся наша країна від Уралу і до Амуру. І помста ворогові буде нещадна».
Коли з групою підривників Сашко йшов на операцію до залізниці, він брав з собою тільки найнеобхідніше: трут і кресало в кишені і автомат ППШ за плечі. Трут і кресало зробив йому дід Шапутько, старий і сивий, як лунь, до війни він був найперший столяр у колгоспі. Новий автомат з клеймом Тульського заводу вручив йому перед строєм комісар Гордійович. І коли в різкому спалаху блискавок серед ночі летіли під укіс фашистські цистерни, Сашко втикався головою в кущ або в канаву (а навкруг лопотіли, падаючи на землю, важкі мерзлі грудки і уламки заліза), і казав з гарячим торжеством у душі: «Ага, це вам гостинчик, виродки!.. Від мене і від всіх білорусів!».
…У новій хаті, в білому сяєві сидів господар-учитель і згадував те, трагічне. Розповідав про минуле, про дітей в партизанському лісі, які безстрашно, немов звірята, лазили скрізь по болотах, кабанячих лігвах, по диких заростях, шукаючи собі їжі і небезпечних пригод, а я слухав його і думав: «Так от воно звідки все почалось!..»
Косе вечірнє проміння м’яко золотило вікна в школі, коли ми з директором зайшли в кабінет ботаніки. «Подивись, у нас непогані гербарії», — показав на стіни Олександр Іванович. «Непогані гербарії», — скромно сказано. Гербарії були великі й просто розкішні для восьмилітньої школи. Цупкі листки картону на півстіни і на них — немовби живі квіти й трави, все багатство поліської флори. Видно було, що рослинки зібрані й наклеєні з великою любов’ю, от вони — з білими жмутиками корінців, з повним стеблом, з акуратно засушеним і розгорнутим листям, із чашечками квітів, у яких зберігся навіть жовтий пилок. Від гербаріїв пахло легким гіркуватим ароматом пересохлих трав, так пахне в кінці літа крихкий, вистояний на гарячому сонці чебрець.