Выбрать главу

— Хай скаже, що сьогодні зробив. Скажи, Йване!

Встав Іван, наче з хреста знятий. Схилив білий чуб.

— Кажи!

— Кільце загубив. Од коси.

— Чуєш?.. Кільце! Залізне! Зносу йому не було б! А він, роззява, загубив. І лежнем пролежав до обіду в кущах. Од мене ховався. Ну я тобі, лайдаче, цього не подарую! — погрозили батько чорним засмаленим нігтем.

Все ще роздратовані, Хома Гаврилович опустили в миску свою щербату ложку-довбанку. То був знак: можна починати.

Заплямкало шістнадцять ротів. Їли мовчки, не хапаючись. Рівнялися на батька. Хома Гаврилович прочісували всіх суворим поглядом. На кого зиркнуть, той клюк носом у миску — подавився. А Йван згорбився над кружалом, занімів, суха бараболя не лізла в горло, і свербіла вже гаряча спина.

Дітлахи на підлозі обсіли макітру, голівки докупи, уперлись лобами, сопуть, жменьками щось вишкрібають із дна. Як не помиряться, гримнуть батько з кутка: «Цитьте, мурзаті!»— і діти одразу принишкнуть.

Закінчивши обід, Хома Гаврилович облизали ложку, наче витерли її, пучками зібрали крихти й кинули в рот. Вийшли з-за столу, вклонившись Миколаю-угоднику. За ними піднялась уся родина.

— Йване, йди сюди!

Син був готовий до хрещення. Ні слова не сказавши, спустив штани, закотив полотняну сорочку і ліг правцем на лаву під вікнами.

— Де твої діти? Хай зрять, як і кудою дурість вибивають.

З мовчазного гурту виштовхнули двох наїжачених хлопчаків, Іванових дітей. В брудненьких льолях вони стали перед лавою, затуркано дивлячись на біле батькове тіло.

Хома Гаврилович зняли з кілка широкий ремінь. Мати, сини, зяті й невістки, всі, як один, виструнчилися під глухою стіною. А на лаві розп’ялася грішна душа нетяги-збитника (кільце ж загубив!) та світили проти вікон лляними голівками Йванові діти (до онуків буде хазяйське слово).

Хльоснула пругка реміняка.

— Гех! Отак учив мене дідечко!

— Гех! Отак учив мене батечко!

— Отак вчу вашого ненька!

— А так-о — щоб він вас учив!

Добре сікли Хома Гаврилович. Зі свистом, з протягом сікли. Аж закипали сині попруги на Йвановім тілі. Били і з кожним ударом, немов пекучі гвіздки, заганяли в дитячі голівки страх і повагу до себе — хазяїна дому. «Гех! — я вам бог-отець. Гех! — я вам бог-син. Гех! — я вам дух святий». Ремінякою стверджували Хома свою неділиму й непорушну владу. Бо таке життя на болоті: не скрутиш чортові роги, тебе скрутить у чортів ріг. Тут, брате, без твердої руки, без хазяїна і хата завалиться, і город здичавіє, і коняка здохне, і сім’я піде в старці.

Упоравшись із дебелим сином («Нашого роду, сучий син! Ані скривиться, ані застогне!»), Хома Гаврилович тяженько передихнули й мовили так:

— Тепер, лайдаче, йди та вичисти все із гноярки. І розкидай під грушками, сам подивлюсь.

На кілок повісили ремінь, лягли подрімати під образами. Після праведних трудів не гріх і спочити. Челядь ходила по хаті навшпиньки («Тс-с-с, батько лежать!»), діти побожно лупали в куток, звідки хропло й бурчало так, що віялась Хомина борода і сипався порох із темних щілин.

Зараз, коли батько сплять, в домі за господаря мати.

Матері тої жменька, вона зчорніла від хатнього клопоту, вічної біганини та пліснявих злиднів. Здається, їй ніколи старіти, вона пругка й легенька, як і в дівках була, тільки зжовкло й зморщилось личко, витіпалась руса коса, усохли груди. Рясна спідниця бовталась на ній, як на тичці; обвисла кофтина, чорна від сажі; хустка з’їхала набік, це та хустка, що пов’язали після вінчання, і відтоді мати не скидала її, бо так годиться.

Метушиться по хаті дрібненька собі жіночка, і важко повірити, що саме вона породила дюжину синів і дочок, і діти вже пнуться до стелі, геть заступають її широкими плечима. І не тільки породила й виняньчила, а й легко, без крику й гаму, справляється з ними. Тому сказала, тому шепнула, тому пальцем ткнула — і всім робота. Захурчали веретена, закахкав ткацький верстат, забулькала вода в жлукті. Сизо стало в хаті від конопляної потерті, запахло мокрою золою, засновигали, мов тіні, дівчата. Хлопці пішли у двір, той до скотини, той колоти дрова, той плести вербові кошики. Хоч це й не помітно, але до кожного тяглись материні віжки: куди їй треба, туди й повертає дітей.

Батькова влада — в пудових кулаках. За її ж, материною, сухенькою спиною стояла інша сила, мабуть, ще страшніша. Ця сила — невидимі духи. Вони, злі й недобрі, витали скрізь — і в хаті, і на горищі, і в сараї, і в погребі, і на болоті, і в лісі. На кожному кроці вони підстерігали людину, аби наврочити, заподіяти каліцтво, порч, сухоту або ще яку хворість: у корови виссати молоко, у коня силу, в божому зелі — соки. Мати знала безліч таємних знамень, прикмет, які застерігали: бути недоброму. Забрався кріт у садибу і, не дай боже, підрив бульбу — то вже на смерть. Когось підрива, підрива, недовго житиме. Завив собака на місяць, загукав сич у димарі — і це на погибель. Чиюсь душу кличуть. А запіяла курка, заскрипів шашіль у миснику — жди напасті.