Якщо діти виходили кудись, то на вигін, за ворота і там блукали невеликими гуртками, як голодні гуси, вищипували зелену траву. Шукали собі козельці, молочай, кульбаби, рвали молоде, скроплене росою листя щавлю. Підпасалися на весняній траві. Щавель збирали і додому на борщ.
До школи не раз під’їжджав на бідарці Гордійович, голова сільради. Чорнуваті вуса у нього аж злиняли і сумно обвисли, щоки зовсім позападали, він тільки хитав головою і казав Сашкові, своєму підривникові: «Руїна, тяжка руїна, брате, в колгоспах — все попалив фашист! Ні плуга, ні борони в господарствах нема». Сором признатися — посилає він жінок у чужі села просити чи позичати насіння для посадки, бо весна, треба садити й сіяти, фронтові, підсобляти хлібом!
Гордійович питав про школу, питав, як тут діти, чи не підвезти ще дровець, відкликав убік Мокрину й суворо дивився їй у вічі. Мовляв, не заспокоюйте мене, чесно скажіть, що з Григорієм, чи довго він мучитиметься від ран… Тітка Мокрина стояла на воротях маленька, сховавши руки під фартух, зажурено відповідала й щось перепитувала. А з лугу повівав теплий весняний вітер й відносив її слова кудись поза двором. Потім Гордійович копався в сіні, що лежало в його бідарці, і передавав хазяйці… кошик з картоплею: «Печи, Мокрино, підгодовуй наших дітей. Берегти їх треба, бачиш — мало їх, одна жменька повернулася з лісу. А було ж стільки!.. У кожній хаті вулик… І в мене восьмеро». Гордійович раптом вмовк, провів кулаком по сухій щетині, згорбився й поїхав геть, щоб ніхто не бачив, як йому звело й скривило гіркою судомою обличчя.
А днів через два Гордійович підкотив до школи веселий, як ніколи. Він сам погукав дітей з лугу: «Сюди, живенько, от вам американські гостинці, передали для вас із області!» Діти юрмою накинулись на яскраві пакети, оченята горіли в кожного від радості: такого дива, в таких золотих та сріблястих обгортках вони ще ніколи не мали в житті. Чи знав Гордійович, що через ці ленд-лізовські подарунки він тиждень обминатиме школу, соромно буде потикатися дітям на очі… В тих золотих та срібних пакетиках виснажені війною кривичанські діти — вже потім, у класі — витягали собі такі гостинці: порошки для дезинфекції води, жувальну гумку, зубну пасту, крем для загару. І тільки в деяких, скромніше оформлених, було щось придатне для їжі, а саме: консервовані галети, які, однак, скидалися на брусочки темного желатину або на брикетики сухого торфу, без ніякого смаку й запаху.
«Які паразити! — не міг заспокоїтись Гордійович, крутив чорними вусами, сварився, ображений за дітей. — Нас водили за носа з тим другим фронтом, а дітям… а дітям всучили щось ніби для насмішки!»
Словом, відпустити учнів на перерву було неважко. А от скликати в клас… Директор ходив круг хати, гукав і збирав їх так, як збирає господарка курчат, що порозбігалися десь у траві.
Якось на уроці Олександр Іванович пожурився про це вголос і звернувся до всіх:
— Де б нам, діти, знайти дзвоника? Погано без нього. Та й що то за школа, де не лунає голос дзвоника, правда?
Клас мовчав, мабуть, дехто думав, де ж його дістати такого добра. Тітка Мокрина витягувала з печі великий казан з водою, вона збиралася попарити хворого партизана. А Григорієві саме було погано, трясло й лихоманило його, і він похмуро озвався з-за перегородки, пожартував:
— На біса вам той дзвоник! Я вам буду зубами видзеленькувати, чуєте, як мене трясе й колотить.
Григорію ставало дедалі гірше й гірше, діти про те знали, і його невеселий жарт тільки засмутив клас.
Перемовчали.
А тоді встав з-за козлика Павлик Гриб.
— У нас дома є дзвоник, — сказав Павлик і раптом чомусь почервонів. — Тільки він, Олександре Івановичу, не людський, а кінський.
— Який, який, Павлику?
— Ну, такий… Кінський, — повторив хлопець. — Ще від діда Філона зостався у нас. Я його на свого Буянчика вішав.
— Принеси, подивимось, — усміхнувся приховано вчитель і не став розпитувати хлопця ні про діда Філона, ні про його Буянчика.
Павлик на перерві швиденько збігав додому і влетів у клас розпашілий од вітру й захеканий. «От!» — і він подав Олександру Івановичу на долоні щось ніби живе, схоже на горобця. Усім своїм виглядом Павлик промовляв: «Беріть, тільки обережно, бо штука така, може пурхнути у вікно!»