У кожного — своя стезя.
По вощини
Віконце було сліпе, наче замуроване воском. Воно й не світило, оте більмо, тільки сіяло в хату жовтий студений присмерк. Чмир аж гикав сперемерзя. Від густої темноти, здавалось йому, і холод береться пекельний: вода у діжі промерзає до дна. Перекинь діжу — маєш скляну бабу. Хоч танцюй на ній. Еге ж, як темно, то й холодно. Чмир уже пробував ножем зішкрібати морозний накип на вікнах. А-а, матері його ковінька, дошкребешся тут, як намерзло, напекло крижаки у лікоть завтовшки. Це тобі не ялинки-картинки на шибках, а такі гулі й маслаки, що й сокирою не врубаєш. І не тільки шибки, вся рама вгрузла в рудий струпуватий накип. А з підвіконня до самого долу звисають товсті гіллясті бурулі, немовби із чрева землі пробивається в хату стовбур зеленої криги. Так, дивись, і до стелі стовбуряка випре.
Закутався Чмир у свитку. Сів коло печі. «Хав! Хав!» — як сич, хавкає голодний бовдур. І гойдається в димоході чорне страховинне волоття. Відкотивши вухо заячої шапки, дослухається Чмир: що воно бухає надворі?
— О, чуєте! — покректав Чмир. — Бухає морозище. Ото, кажу, як бухне над річкою — рівчаками лопає лід. Не буде рибки, ні! І та, що в мулі сидить, — задубне, чорти б її взяли, собачу погоду. Он і земля вже репає, як репне — до самого споду, бо вже й різдво, морози печуть, мов скажені, а снігу ні жменьки не впало.
В голосі Чмиря не було ні жалю, ані скарги. З того, що вимерзне озиме або задихнеться риба, Чмирі не мали великого збитку. Дасть бог, у лісі щось вродиться, у сусідів щось буде, то й вони, Чмирі, підпасуться. Отож Денис не скаржився, а говорив сам до себе, щоб трохи зігрітися. Слова котилися легенько, поминали закоцюбле Денисове серце й летіли прямісінько в тягу, димар ковтав ті слова, як полову.
Денисові хлопці товклися в потемках, десь над головою, на пекучій від холоду цеглі.
— Чуєте? Бухає! — повів заячим вухом Чмир. Замовк. І раптом до синів-лежебоків — То мороз буха чи ви там на печі?.. Пішли б, кажу, до сусіда та хоч поліняку яку притягли. У Грицая дров завалом, ще хату спалить. Оце сидить, либонь, на гарячому й носа надвір не поткне.
Щось загуркотіло на печі. Синки перекинулися з боку на бік та й знов притихли.
«Еге ж, — виклацував Чмир. — Добре тому сидіти, в кого кладка дровець і мішків п’ять бараболі під полом. А тут мороз тріщить, як у псарні, і пустий живіт присиха до хребтини».
Голод випихає Чмиря на вулицю. Прикривши свою душу — зверху кулаком, а з боків ще й ліктями, — вискочить Чмир у сіни, сьорбне юшечки з дрижаками: і коли ж воно переміниться, трясця його матері? Та ось нагнало й снігу. З вітром, з бурею, з вовчим співом у димарях. Закурився над селом борошняний пил, зашастав у дворах сухий тертий сніг, але буря вимітала його начисто, гнала попідтинню; а з городів, садів і канав вигрібала чорне листя й пісок. Сніг не держався землі, тільки де-не-де за корчами та кущами лишалися брудні смугасті охвістя заметів.
«Мать, не буде людської погоди!» — плюнув спересердя Денис у холодний бовдур, стягнув із печі сина свого Йоньку, взяв за компанію сусідського хлопця Санька та й подався у ліс на роздобутки.
По завії вийшли з села.
Щоб не бити постолів на шпичастих грудках, спустилися вони в балочку, де намело й накрутило ведмедів. Тут, у виярку між піщаними горбами, сніг був як сіль у перекупок: жовтий, з темною зернистою крупою. Буря так утрамбувала сніг, що він зовсім не привалювався й аж вищав під ногами. Йти було б легко, аби не зустрічний вітер. Крутий, пекучий, він пронизував до кісток. У Санька від холоду чубчик став дротяний, шапка стовбурчилась на голові, як на соснових голках.
Довго йшли мовчки, бо рота відкрий — дух забива.
— Ну, Хомич, ви, мать, сьодні кріпко поснідали? — озвався нарешті Денис, з-під вітру вивертаючи носа аж на потилицю.
Він питав ніби серйозно, але дивлячись на Санька, що плівся позаду, прискав блудним смішком і чи то від сміху, чи від холоду часто кліпав плаксивими очицями, а вітер тут же спивав його старечу сльозу.
— То як, Хомичу, кріпко поснідали? — допитувався Чмир, а тим часом штиряв свого Йоньку під ребра, і вони обоє, батько та син, лукавенько перекліпувались.
Мороз ошпарив Санькові обличчя, сповзала вовняна хустка, якою мати закутала хлопця, і малий поправляв її та заклопотано злизував світлу юшечку під носом. Він не. вловив Денисової насмішечки, не до того було, і відказав з дитячою щирістю:
— Гарно поснідали. Мати по картоплинці дала, а я ще й в олійку вмочив, на дні миски яскріла, так що підкріпився.