— То правда: у нікого ніколи нема тілько парубків на вечерницях, що у неї.
— Певне, любисток варить та й дає їм пити.
— Ат говорите, якби справді парубки задля неї приходили! Не мали би за ким ходити, та за такою старою бабою! — сказала висока, білява дівка.
— А чому ж ходять?
— Ходять задля дівок, що до неї сходяться.
— Коли-бо не раз парубки волять ходити за бабами, а на дівок і дивитися не хотять.
— Є такі дівки, що за ними не ходять, а є й такі, що ходять.
Вона йшла рівно і сміливо, очі її весело блищали, а з-під червоної платини висіли довгі, русі, у червоних биндах коси.
Блакитні гори хмар укрилися як би сивим туманом диму. Сивий сумрак стелився селом і плив, гейби ріка, довгою вулицею.
На воротах стояли дві жінки.
— Ого! Вже десь біжить на вечерниці Лукіянова Марина, — завважала кума Михайлина до куми Процихи.
— Бабі ще ноги не застигли, а внука уже на танці жене!
— Або їй баба в голові? Їй коби парубки та гульки.
— А водить вона їх, водить! Ні одного, відай, нема в селі, аби за нею не ходив!
— Дай боже, аби їй то на добре вийшло!
— Як собі постелить, так ся виспить!
— Господоньку святий! та й маму має!
— Кажім, що кажім, а з такої мами шкіру дерти б!
— Говоріть ви, кумо, своє, а я вам кажу, що Лукіяниха ще гонориться, що таку полетущу доньку має. Якось мені самій казала, що якби її Марину ланцом прив’язав, то урвалася б та й пішла б на танці.
— Гей, гей!
Щось шепоче вулицею. То вітер жене низом, зриває китиці бодяків, розсіває їх легким пухом, перебирає попід плоти вершками кропиви і хитає довгим гілєм верб, що стоять по обох боках вулиці, ніби щось розмірковуючи у своїх великих головах. На темній блакиті блиснула звізда, як дівчина, що вибігла за ворота й виглядає милого.
Ось і він…
Тихо з-під гір скрадається ясний, веселий, виплив на чисту блакить, а з ним усе засяло, зраділо. Горби, дерева, хати, ніби прибралися у дорогі, сріблом шиті убори й весело сміялися.
Сиві, чорні хмари збилися в густі клуби і, як зависні баби, підслухували любу розмову закоханої пари. Заздрів то збиточний вітер, пігнав за ними легким посвистом і розбивав на кусні чорні боввани.
І знов спустився на землю, дунув довгою вулицею, потряс вербами, зашелестів бур’яном, і торгав, і підносив криси високих капелюхів та розгортав поли парубків, що йшли вулицею.
— Щось вітер нині розігрався, — сказав один парубок, придержуючи капелюха на голові.
— Справді розігрався, жене вулицею, аж порохом мете!
— Може, він де зговорився з якою дівчиною, та и квапиться на вечерниці.
— І спішно йому, нема що казати: усе наперед вириваєся.
— Відай, і між нами є такі, — завважав інший парубок.
Усі голосно засміялися. Не сміявся лиш один, що йшов на самім переді. Хмуро насупив брови і знехотя перекинув сердак з одного плеча на друге.
— Не знати, чи буде у Анни Марина Лукіянова? — кинув знов по часі один з парубків, і знов усі зареготалися.
— Хто найдовше за нею ходив, той найліпше буде знати, — промовив, нарешті, хмурий парубок і зиркнув боком на невеличкого сухорлявого товариша, що йшов побіч него.
— Ходив, доки ходив, а тепер най чорт за нею ходить, я, певне, не буду такий дурний, — відгризався сухорлявий.
— Лиш не зарікайся, не зарікайся, бо ми й таких виділи, — кепкували парубки.
— Хто не хоче, то най не зарікаеся, а я можу заречися, мені вже доста того! Вона знає лиш кожного за ніс водити! Зразу прикидаєся, що ніби любить, а потому на сміх підоймає!
— Тепер так говориш, а що було, як Василь задля того хотів її з танцю виганяти? Чи не ти бився з ним?
— Бився, бо ще її тоді не був добре визнав, а тепер добре вже її знаю.
— Ти гадав, що будеш найліпший, а то ліпші найшлися, — посмішкувалися деякі, зиркаючи на парубка, що все з насупленими бровами йшов на самім переді, а хороше його лице ще більше насупилося.
Вулиця кінчилася. Хмурий парубок ненадійно обернувся до товаришів і затиснув кулаки.
— Слухайте, — сказав він придушеним голосом. — Нема тут між нами, відай, ні одного, аби за Лукіяновою Мариною не ходив та й аби вона його в дурні не пошила. Не шкодило би і їй притерти носа й показати, що ніхто не є її дурнем.
Парубки нащурили вуха.
— Зробім раз так, — говорив далі парубок, — щоби сегоднішнього вечера ні один з нас не говорив до неї і чинився, буцімто її нема між нами.
— Добре каже, — підхопив сухорлявий.
— Стрібуймо, ніщо не шкодить, — завважали інші
— Стрібуймо, а будемо видіти, що з того вийде, — притакувала решта парубків.