— Пусти! пусти мене!
— Не пущу! не пущу! — гудів поважно дзвін.
— Пусти!
— Не пущу!
— Пусти хоть на кусник поля!
— Не пущу на поле, іди лісом.
— Я хочу поля! — ревіла хмарниця.
— Лісом, лісом, — відповідав дзвін.
— Поля, поля, — клекочуть брудні жовті боввани.
— Лісом, лісом, — гуде дзвін.
— Позволь хоть поступитися, моє військо бунтуєся, — благала, а за нею клекотіли, як у пеклі, блискавки, крутилися, як вужє, і отвирали запінені кровію пащеки, ішли пожирати, нищити, губити.
А дзвін приказує голосно, остро, неумолимо: «Лісом! лісом! лісом! лісом!».
З розбитою грудею, з покорченими руками, з повикручуваними пальцями, з роздертим на шмати нутром хмарниця то підносилася, то спадала вдолину, витягала голову, як птах, коли хоче летіти.
Нараз засвистала вітром, аж земля затряслася і поволі піднесла тяжкі, як олово, крила і невернула вбік, понад гори.
З гуком, ревом і клекотом, як би ржали стада коней, безліч голов, кадовбів, рук, ніг, крил путалося в один клубок, кидало стрілами і летіло за нею в безодню чорного небосклону.
Зашумів і застогнав ліс, погнулися до землі дерева. Трескіт, шум, блиск. Палючі стріли колять столітні дуби, від ледяних куль обсипаєся листє, обламлює галузе. А серед лоскоту громів, шуму вітру, серез зойку пливе чистий голос дзвона чимраз далі й далі.
Матія, Михайлового сусіда, захопила туча з кіньми і возом у полі під самим лісом. Вітер мів порохом в очі, завертав віз, блискавка і громи пуджали коні. Мусив спуститися на волю божу; в'ідпняв від воза коні, причепив до драбини, а сам сів під віз, аби перебути лиху годину.
Аж чує: застогнав ліс — вітер жене, дерева гнуться, як колосе в полі.
Шум, ломіт, лоскіт, страх хапає за груди, серце перестає бити, а грім за громом' ціляє. Хмара стручає хмару, а нараз не видко стало ні хмар, ні лісу, ні поля, лиш гук, шум та й вода.
Поволі дощ ослаб, робилося тихше, а холодний, чистий, прозорий блеск заливав воздух.
Ровами плила вода, по небі пересувалися легкі, білі хмарки, сонце обтирало заплакане лице. З поля тягнуло свіжостю трави і цвітів, лани збіжжя гейби купалися у чистій воді, втішні, що туча їх не доторкнула, лиш змучила і зосмішила ліс.
Галузе поламане, обдерте листе лежало купами, перемішане з ледом. Одні дерева повиривані з корінєм спиралися на міцнійших своїх товаришах і привалювали їх своїми тягарем.
Інші, крайні, лежали догори корінєм у ровах води, що з гнівом, гуком і трудом продиралася через покладені їй запори.
Матій довго не міг прийти до себе, оглядався, як би сам собі не вірив, що він жиє і нічо єму не сталося.
Зітхнув глибоко і перехрестився.
Вокруг него було так тихо, спокійно, що якби не мокре шмате, не переполохані коні та й не доламаний, не збитий перед єго очима тучею ліс, то виділо би ся ему, що лише страшний сон єго мучив..
Коли сё щось ударило єго в саме чоло.
Грудка леду, як голуб’яче яйце, лежала коло єго ніг.
Він підніс і розкусив, а там було чотири листки: яворовий, кленовий, осиковий і смерековий.
ЗРАДНИК
— Калинко! Дзьобко! Дзьобко! Калинко! Лови, лови! Ось там під листком! гойдається на галузі! Уже знов сховався! полетів! — Чути було тоненькі діточі голоси.
Під високою стіною триповерхової камениці бігав в найбільшім переполосі гурток дітей. З їх широко отворених, блискучих очей видко було, що зайшло щось несподіваного, і всі сумно ззиралися на отворене вікно першого поверху. Перед хвилею через те вікно видко було веселе личко Калинки. З-поміж тонких пальчиків єї білих, до ліктя голих рученят визирала періста головка пташини, з гарним, червоним підгорлям.
— Не пускай! не пускай, бо полетить! — кричали з долу діти.
— Ні, не полетить; а хоть би полетів, то верне. Він не раз літає по цілій кімнаті, сідає мені на плече або голову, а як витягну руку, то сідає на долоні і сидить так довго, доки не скажу: «Дзьобко, до клітки».
При тих словах Калинка легко відхилила пальці, а Дзьобко весело і цікаво крутив то в один, то в другий бік маленькою головкою, легко дзьобав пальці Калинки, а очі блищали, як дві гарні перлини.
Калинка поволі підносила верхню руку і розпростерла долоню.
Дзьобко стріпався, витягнув одне крильце, відтак друге, зацвірінькотів і став весело розглядатися.
По хвилі підлетів вгору, зкроїв мале колесо і знов сів на руку Калинки. Діти відходили від подиву, а Калинка гордо споглядала на дорогого Дзьобка.
Всі ожидали єще більшого попису Дзьобка; він дійсно ще раз піднісся вгору, закроїв єще більше колесо, відтак вище — менше, аж збив крильми і зник в сусіднім городі, котрого вершки визирали понад високий мур.