З панею пішов рахунок добре; вона була рада, що позбулася непотрібних уже тепер прикрас, і дала Гінді стільки заробити, що той заробок зовсім покрив страту на ягодах. Це її так заохотило, що вона раз по раз бігала до пані, чи не має ще що продати.
— Може се, а може те? — питала заєдно, уздрівши що-будь з паниної туалети.
— Та ти попродала би все, так що й мені ніщо не лишилось би, — сміялася не раз пані.
Гандель ішов добре; Гінда виросла в очах не лише тата та мами, але цілого окруженя. Всі дивились на неї як на особу великої вартості, що вже мала свій власний гешефт.
Сусідки лиш поцмокували губами, а одна не могла віджалувати, що не має сина, якого могла би заручити з Гіндою, бо з такою розумною жінкою певне доробив би ся маєтку.
Але на світі нема нічого без клопотів.
Надворі тепліло. Грубий шаль, що служив до виходу на вулицю мамі і донькам, був уже надто старий, і треба було на літо якось перебратися. Мати виймила зо скрині стареньку літню парасольку, хустка з Гінди пішла на молодшу сестру, а Гінді припала невеличка синя хустина, що була їй дуже до лиця.
Хоч Гінда рада була своїй хустині, то все-таки могла в ній лиш у будень виходити на місто, бо в шабаш усі її товаришки прибиралися в капелюхи і насміхалися з Гінди, що вона завита у хустку.
Гінда пішла до пані і питала, чи не має якого непотрібного капелюха. Капелюх не лише найшовся, але прийшов її майже задарма як заробок за продані нею інші речі. Він був трохи дивоглядний, з надто високим пером та дуже великими крисами.
В суботу вбралась Гінда в свій капелюх, навикши останніми часами до похвал, ступала поволі, відшукуючи приятельок, щоби з ними піти на прохід і попарадувати містом.
Але прохід, що мав бути тріумфом Гінди, випав зовсім інакше. Капелюх із великими крисами і високим пером, як не гармонював з дрібною постатю Гінди, так не надавався до її лиця, і місто похвал подибували її лиш насмішки та косі погляди прохожих.
— А ти що за шатро взяла на голову? — питали приятельки, а одна своячка хотіла таки зараз це чудовище здерти їй з голови.
— Іди та проси маму, най тобі купить такий капелюх, як у інших дівчат, а се кинь де до лиха.
Гінда збентежена і зла вернула додому, кинула капелюх у кут та причепилася до мами, щоби купила їй новий капелюх.
Мати не хотіла й чути про се.
— Купи собі сама, коли хочеш, маєш свої гроші.
— Коли я не маю за свої гроші купувати; ти маєш мені купувати! — говорила Гінда плачучи.
— Як жалуєш грошей, то не купуй.
— Коли ти мені мусиш купити.
— Надійся, аж я тобі куплю, — засміялася мати байдуже. — А врешті твої гроші так як би мої, бо я тобі відступила мій гешефт і ще подарувала факторне.
Сей аргумент замкнув Гінді уста; вона нагадала, що сама казала, що мамі.належиться факторне, і побоювалася, що якби мама того зажадала, то вона гірше вийшла би, як на тім, що собі сама купить капелюх. Зачала про те розбирати нові плани у своїй голові. Вона знала добре, кілько коштує кождий капелюх її приятельок, могла, отже, докладно з своїми грішми обчислитися. Могла дешевше купити, як інші, могла ще пару крейцарів у пані заробити, могла, врешті, і за кинений у кут капелюх кілька крейцарів дістати.
Найгірше було, що місточко, де вона жила, було таке маленьке, що ніяких капелюхів не можна було в нім дістати, і треба було їхати по них аж до більшого сусіднього міста. Се, хоч робило Гінді трудності, не було чимось неосягненним, бо якраз у тім місті жив її брат, могла, отже, поїхати до него і купити капелюх. Зачала, проте, шукати відповідної нагоди, бо їзда зелізницею була для неї задорога. Припадково надалась навіть дуже добра нагода. Далекий кревняк її матері, сільський посесор, приїхав до них з якимось інтересом, та й таки тої днини їхав до сусіднього міста. Гінда не тямила себе з радості, коли кревняк радо на те згодився, щоби вона поїхала з ним. Він мав порядний візок і не злі коні, і се був для неї правдивий гонор їхати з ним через місточко. Кревняк спішився, тож Гінда скоренько перебралася в літню одежину, накинула синю хустку, взяла мамину парасольку, зав’язала в вузлик свої гроші і сховала за станик.
Се був теплий літній ранок. Широкий, битий гостинець тягнувся, як розвитий звій полотна, серед зеленого лісу. В глибоких ярах по обох боках дороги гейби засіяв ріжними лісними і полевими цвітами. Червоні гвоздики, сині незабудки та жовтий яскір хапали за очі своєю свіжістю і красою. Гінда, що майже ніколи не виглядала поза брудні хати місточка, не могла налюбуватися красою цвітів, тихим шумом лісу та співом лісових птахів. Над усі цвіти манив її жовтий яскір, і китиця таких жовтих цвітів прикрашала в її уяві ще не куплений капелюх, задля якого вона відбувала сю дорогу. Вона твердо постановила собі лише таким квітом украшений купити капелюх.