В брата ледви могла дочекатися того часу, коли невістка могла з нею піти до міста. В великих вікнах на виставах виділа Гінда багато красних капелюхів, але невістка казала, що там дуже дорого, і. водила по якихось інших склепах. Гінда не знала, що робити, коли увійшла до одного склепу, де було незвичайно багато капелюхів, і зовсім забула про свою постанову — купити капелюх лише з жовтим цвітом. Усі капелюхи їй подобались, але всі видавались задорогі, хоч мали бути дешевші, як ті, які вона бачила за вікнами. По довгих нарадах із невісткою рішилася, врешті, на білий з червоним маком, бо й гарно виглядав і був дешевший від інших.
Урадувана, з великим пудлом у руках, вертала Гінда на передмістє. Брат не хотів її зараз пустити додому, але Гінді спішно було, щоби якнайскорше показатися в новім капелюсі і затерти те немиле вражінє, яке зробив її виступ у дивогляднім капелюсі.
Вона знала, що завше в четвер приїздили з її місточка жиди на торг. Пішла, проте, до міста, щоби найти яку-таку фіру.
Не шукала довго. При однім возі побачила Мортка Беніша. Він займався фірманкою і наймався до перевоженя всего, чого хто хотів. Тепер якраз сидів на самім вершку воза і поправляв мішки з мукою. На землі лежала довга, міецями подерта, місцями полатана буда, а причеплені до дишля коні витягали довгі, худі шиї, щоби визбирати останні стебла розсипаного по землі сіна.
Дишель то підносився вгору понад голову коней, то спадав аж до землі, що Мортка сердило міцно. «А прокляті здохляки, шляг би вас трафив!» — гудів він з воза грубим голосом.
— А ти їдеш зараз до Б..? — запитала Гінда, підходячи до воза.
— Або що? — відповів неласкаво Мортко, поправляючи мішки.
— Може, ти взяв би мене з собою?
— Як заплатиш, то возьму. Я й чорта взяв би, аби лиш заплатив.
— А кілько ти хотів би?
— Дай двайцять і п’ять крейцарів, з(будеш сидіти на самій середині на мішку з мукою, бо я ніе лише саму муку везу.
— Ай вай, двайцять і п’ять крейцарів, ти щось сегодня дуже дорогий став. До Б. можна і за п’ять заїхати.
— Їдь і за три, не бороню; я тебе не просив, щоб ти до мене прийшла.
— А за вісім не буде? — запитала Гінда.
— Що за вісім, — засміявся Мортко, — хіба ти більше не варт?
— Не питайся, що я варт, бо я лиш за дорогу плачу.
— Ов, яка остра, — сказав Мортко, злізаючи з воза на землю.
Се був великий чорний хлопище, з широкими, плечима. Його довгі незграбні руки як би відвисали від плечей, а ще більше незграбно виглядали великі, в повикривлюваних чоботях ноги. Старий, рудий кафтан білівся від муки; мука обліпила также цілий бік криси заломленого капелюха і легко обсипувала довгі пейси.
— Якби я був знав, що так будеш торгуватися, то інакше зачинав би з тобою говорити, — сказав Мортко, насміхаючись із Гінди.
— Я більше не дам, хочеш бери, а ні, то я піду шукати другої фіри, — і щоби своїм словам більше правди надати, Гінда удавала, що ніби відходить від воза. Мортко не дуже тому вірив і не гадав її завертати.
— Хаїм, Хаїм! А злізь-но з воза та поможи мені висадити буду, — крикнув Мортко так голосно, що Гінда аж здрігнулася.
На возі почало щось рушатися, а Гінді здавалося, що не чоловік, але мішок муки злізає з воза. То був син Мортка, якого Гінда знала також добре. Поволі і ліниво забирався він до роботи. Голосно постогнуючи, піднесли оба буду вгору, а коли Мортко ще щось при буді поправляв, Хаїм почав припинати коні до воза.
Гінда побачила, що її удаване до нічого не доводить, і вони готові поїхати без неї, завернулася і додала ще один крейцар.
Мортко мовчки витягнув руку; Гінда сягнула вже по гроші, але в тій хвилі прийшла їй інша гадка до голови.
— Як мене завезеш, то мама за мене заплатить, — сказала.
— Чого ще не стало, давай гроші або лишайся.
— Коли-бо я не маю, лиш п’ять крейцарів.
— Давай, зрештою, і п’ять, але мама мусить додати ще п’ять.
Ся спекуляція так утішила Гінду, що вона вже не дбала про той один крейцар.
— Ну сідай, — каже Мортко, — бо я зараз їду.
Гінда знала, що він мусить їхати передмістєм попри хату її брата.
Сіла на віз, а коли туди переїздили, попросила, аби став, бо вона має ще свій біндель узяти.
— То ти хочеш, аби я тебе возив за десять крейцарів ще з біндлями?
— Та ти міг міркувати, що я мушу мати якийсь біндель з собою.