Вона так зробила: нарвала цвіту з часнику, тої, оману і одоляну та й пішла з тим до млина. Прийшла до млина, мельник узяв, наладив і пішов собі. Меле вона, меле; аж о одинайцятій годині приходить якийсь панич у чорнім убраню, в кашкеті та й кличе її в танець. «Добре! — каже. — Я пішла би з тобою танцювати, але не маю ладної спідниці». Він десь звихторився й за минуту приніс спідницю. «Та як із тобою у танець піду, коли не маю ладного фартушка?» — каже вона. Він полетів, приніс фартушок. «Та як мені у танець іти, коли не маю ладної хустки?». Він полетів, приніс і хустку. «Добре! Піду з тобою в танець, як принесеш черевики», — каже вона знов до нього. Він полетів, приніс черевики та й бере її в танець. «Ні, — каже вона, — піду аж тоді, коли принесеш сім шнурків коралів; але будеш носити по одній коралі». Вона гадала, що задержить його тим, аж поки когут не запіє; але він як зачав літати, то за хвилину стало сім шнурків коралів. Тоді вже не знала, що робити, але нагадала на зілє, та як йому лиш показала, він скричав: «Ай, ай, ай!» та утік. Приходить вона рано з мливом додому, та така вбрана, як пава. Мачуха аж у долоні сплеснула. «А ти, дівко, — каже, — звідки те все взяла?» Вона розповіла по правді, як було: як вона молола, як він до неї прийшов та й усе, що вона хотіла, приніс. Мачуха гадає собі: «Чекай! Не дурна я, тепер я вже пішлю свою».
Якось прийшлося, наладила збіжя та й вирядила свою доньку до млина. В одинайцятій годині прилітає він та й кличе у танець. Вона втішилась та й відразу каже: «Добре! Піду з тобою танцювати, як принесеш мені спідницю, фартушок, хустку, черевики, коралі». Досить, що все сказала нараз.
Він полетів, приніс їй те все; вона вбралась, а він як не вхопить її, як не зачне танцювати, аж лоскіт пішов селом. Так довго танцював, аж на кусні порозривав дівку, а потому взяв та й лотоки нею загатив.
Приходять люде рано, а млин стоїть. Дивляться, а лотоки позатикані дівкою.
— А чому та старша не сказала їй взяти з собою зілє, що їй баба порадила була? — запитала Ольга.
— Того казка не каже, — відповіла Тетяна.
— Та й у нас є тоя, — завважав Костуньо.
На ті слова схопився Ромко, побіг глибше в город і приніс дійсно велику китицю тої.
— Дай мені! дай мені, — закричали другі діти. — Там є коники.
Діти стали розвивати нерозцвілий ще цвіт тої і приглядались двом рівним прутикам із заокругленими головками.
— Се щось так, як би два голубчики! — сказав Славко і притулив до губ синій цвіт.
— Тфе, не бери того до ротика, тим можеш отруїтися! — зганила Тетяна; взяла з рук Славка небезпечний цвіт і кинула на землю.
— Се як би голубчики або черевички! — сказав знов Костуньо, піднявши кине ний цвіт.
— Се справді люде називають декуди черевичками, — потакнула Тетяна.
— Може, і оман є в нашім городі — запитала цікаво Ольга. — В нашім городі є так багато всякого зіля.
— Чому ні! От там у куті з тим великим листєм, що так високо росте, що має великий жовтий цвіт.
— Так то оман? — дивувались діти. — Тоді було того так багато, а тепер нема вже якось.
— Вже десь має втікати до другого города.
— Як-то втікати?
— Оман і одолян мають уже так до себе, що як не залюбить собі в однім городі, то втікає до другого.
— А який то одолян? Ми не виділи його ще.
— А ось під плотом під Гаврилового Івана був якось такий великий корч, як добрий сніпок, коли де не втік.
— Ану ходім, чи є; може, ще не втік.
Тетяні якось не спішно було вставати; але коли діти наперли на неї, вона встала і пішла з ними здовж городом.
Обійшли сад і зачали йти високою травою попід самий пліт сусіда Івана. Діти гейби плили у зелені і розкладали малими ручками траву, що сягала їм до пояса.
Іванова хата стояла прибрана, як на найбільше свято. Свіжопобілена і обкидана синім глиєм здалека пишалася, а на обійстю було чисто і позамітано, як на току.
— Сьогодні весілє в Іванового Михайла, — сказала Тетяна. — Першій жінці ще ноги не застигли, а він бере вже другу, — докинула знов по часі, хитаючи головою.
— Ага, правда! Він передучора приходив до нас із колачами, просити на весілє.
— Але чому не грає музика?
— Мусили піти по молоду.
Тетяна здогадувалася добре. За часок почулися здалека музика і співи.
Діти повилазили на пліт і повитягали головки. Здалека видно було громаду людей і запряжений віз. На возі стояла скриня, лежали подушки і весь посаг молодої; на тім усім сиділа сама молода, а при ній зеленіло смерекове деревце, прибране пір’єм, васильком та гвоздиками.
Над’їхали. З хати вийшов Іван, Іваниха та й кілька жінок, а узрівши віз, зачали плескати в долоні.