Музика грала, а парубки співали:
Діти повилазили ще вище на пліт та придивлялись, як молода зсідає з воза, як іде до хати, як здіймають та заносять за нею подушки.
Одні гості позаходили до хати, другі позасідали за столи надворі.
Іван і Іваниха бігали від одного столу до другого. Іван наливав горівки; Іваниха припрошувала до страви.
— Ото Іван і Іваниха тішаться!
— Ой, тішаться, тішать, доки не стануть сваритися, — підхопила сумно Тетяна.
— А молода де? Чому її нема на дворі?
— Десь, небога, сидить у хаті.
— Чому ви кажете небога, Тетяно? Чого жалуєте її?
— Чого жалую її? Кождий її жалує. Заїли одну таку молоденьку, а тепер беруть уже другу.
— Хто її заїв, Тетяно?
— А хто, як не Іваниха! Нема вже на світі нічого гіршого, як люта свекруха.
Славко не міг довго на плоті удержатись, посунувся і впав на землю.
Тетяна кинулась до нього і стала на всі боки оглядати, чи не побився, але знаку ніде не було ніякого, та лиш страшно плакав із переляку.
— Тихо, тихо! підемо до Трьох лісків.
— До Трьох лісків! До Трьох лісків! — скричали діти разом, а Славко з утіхи аж забув плакати.
— А де одолян? — нагадав Ромко.
— Вже у Трьох лісках будемо одоляну шукати.
Діти скоренько позлізали з плота і хотіли таки зараз до Трьох лісків іти; але Тетяна задержала їх. В такім легкім убраню не можна було так далеко йти, бо звідтам могли аж вечером вернути, а вечером холод бере.
Пішли тому всі до хати, щоби взяти щось теплійшого. Діти лишились у сінях, а Тетяна тихенько отворила двері і пішла до покою. По хвилі вийшла з ключами в руках, отворила стінну шафу, взяла кусень хліба, такий самий булки, трохи масла, свіженький будзик та й вложила те все до кошика дітям на підвечірок. Потім віднесла ключі і винесла верхнє одіня для дітей.
— Я буду сама нести свій плащик, — казала Ольга.
— А я свій! — кричав Костуньо.
Ромко взяв від Тетяни кошик із хлібом, і все вже було готове, коли спостерегли, що в кошику нема скляночки. Без скляночки не йшли діти ніколи до Трьох лісків, бо не мали би чим напитися води з лісної кернички. Ромко дав Костуневі кошик, аби той подержав, а сам побіг до кухні і виніс склянку.
До Трьох лісків треба було йти добрий кусень селом, а що Тетяна знала майже кождого в селі, то бувало не перейде дороги, аби з ким не поговорити.
— А ви не на весілю? — казала вона тепер до одного чоловіка, що стояв спертий на воротах.
— Там для мене нема місця.
— Та ви свої?
— Були, та не є; замучили небіжечку сестру та тепер беруть уже другу.
— Се я якраз говорила до дітей. Іван та Іваниха будуть непрощені за вашу небіжечку сестру.
— Гадаєте, що синок, може, ліпший? Та він її так вбивав, що вона, небіжечка, не раз втікала до мене вночі та лишала за собою кроваву стежку.
— А бог би його побив! Се йому нагадаєся колись.
— Бувайте здорові!
Минули кілька хат. При дорозі стояла жінка і тримала на мотузку овечку.
— Пасете овечку? — питала Тетяна.
— Та пасу людям, не собі.
— Та се, бачу, ваша овечка?
— Та що з того, що моя, коли мушу її продати.
— Коли-бо тепер вівці не дуже платяться.
— Та де, жінко добра, платяться! Та що буду робити? Треба податок заплатити; а звідки його взяти?
— То вже беруть податок?
— Коли ж його не беруть, шкіри людської не здирають?
Коло хати, де жінка пасла овечку, скручувалось доріжкою вгору. Доріжка вела коло самого цвинтаря, що стояв на горбку, обкопаний високим валом, оброслим зеленою травою. Через зелені вишеньки та покривлені яблінки на гробах визирали низькі деревляні хрестики ріжної величини і віку.
Коли доходили до цвинтаря, здалека чути було жалібний спів, а високі червоні хоругви хитались понад головами громади людей.
На самім переді йшов панотець у церковних ризах, а за ним везли на возі збиту з дощок трумну.
— Аво, тато! — сказав Славко, показуючи пальцем на панотця. Але ніхто на те не зважав. Діти сумно дивилися на трумну, покриту кусником домашнього полотна.
З одного боку йшов чоловік померлої; а за трумною поступали три дівчини з розплетеним волосєм та голосно голосили.
— Мамо, голубочко, порадочко наша! На кого ви нас лишаєте? Хто нас рано збудить? Хто скаже, що маємо робити? Хто порадить? Хто до їди закличе? Чи ви на нас загнівалися, що забралися в остатню дорогу та ховаєтеся під землю, де сонечко не дійде, вітер не довіє, де ніякого не вчуєте голосу?