— І се ленок, Тетяно? — питала знов Ольга, подаючи Тетяні подібну до ленку, лиш не жовту, але багрову пахучу цвітку.
— Ні, се називають сльози зазулі.
— А де ж ті сльози?
— А от ті чорні капанки по листках!
Діти стали приглядатися цвітці, що дійсно була покапана чорними капками, ніби дрібненькими сльозами.
— Ку-ку! ку-ку! — відозвалось якраз за ними, гейби навмисне кукане зазулі.
— Зазуля, зазуля кує! — скричали діти.
— Так пізно, а вона ще кує! — здивувалася Тетяна.
— Або чому не мала би кувати? Та тепер уже літо!
— Вона кує лиш до Івана, а потому вже хіба лиш часом десь у темних лісах обізвеся.
— А чому ж вона не кує вже тоді?
— Так уже дав їй бог.
— А вам хто казав, що вона ще кує?
— Люде; та й у одній пісні співаєся:
Ольга мало що чула з допитів братчиків; вона спустила головку і пильно призиралася багровій цвітці.
«Чому се сльози зазулі? Чого вона плакала? Чому сльози падали на сю цвітку?» крутилось їй по головці.
— Тетяно, скажіть, чому се сльози зазулі називався? — питала, перебиваючи пісню.
— То так мати плакала за донькою.
— А може, за матір’ю? Ви казали на Петришиних доньок, що так плачуть, гейби зазулі кували.
— Про зазулі розповідають усяко. Одні розповідають, що мати віддавала доньку та й наказувала, щоби сім літ не вертала до неї. Другі кажуть, що якась дівчина сиділа при вікні та й кувала; мати казала, щоби не кувала, а вона не слухала та й все своє «ку-ку» та й «ку-ку». Мати розсердилася та й закляла: «Аби-сь кувала до кінця віку!» Дівчина лиш крильми збила у вікно та й вилетіла сивою зазулею.
— А пісня є така, Тетяно?
— Такої пісні я не знаю.
— Але за доньку, що мама не казала вертати, є пісня; правда, Тетяно? Ви знаєте ту пісню: «Мене мати віддавала та й наказувала», правда, що так? Ану, співаймо всі разом:
— Хай буде: співаймо!
Пастухи, що недалеко пасли, полишали худібку і стали підходити до веселих співаків. Старші діти раді були тому і хотіли ще інших пісень співати; але малий Славко забаг їсти.
Посідали під горбок. Тетяна витягнула з кошика їду, взяла собі кусник бундза, решту пороздавала пастухам.
— Іди-но та принеси води напитися! — сказала потім до одного з пастухів і подала йому склянку.
Хлопець побіг охочо до керниці, що гейби зеркало блищала серед зеленої трави і лялася тонкою струєю по дрібних камінчиках. Діти побігли за хлопчиком, а напившись по черзі води, почали знов просити Тетяну, щоби співала з ними.
— А якої хочете?
— Про орла! — сказав Ромко.
— Ні, не про орла, про паву! — напирала Ольга.
— Або про Саву! — піддав Костуньо.
— Про Саву, про Саву!
Всі знали пісню про Саву. І знов залунало полем, ще голоснійше ніж перше, бо й пастухи знали пісню про Саву, співали: