О. Урбанович цікаво споглядав на заголовок книжки, котрого здалека не міг відчитати.
— Пані добродійка позволять переглянути? — сказав по хвилі, користаючи з першої довшої павзи в бесіді і протягнув руку по книжку.
— Дуже прошу, я сама належу до тих, що, як бачать книжку, не можуть здержати себе, щоби не переглянути її.
О. Урбанович прудко перевертав картки книжки, причім його очі жадно блищали.
— Ось річ, котру я бажав ще давніше прочитати, та коли виїхав з Відня, ніяк було з чимсь подібним подибатись.
— Се книжка не цілком свіжа й можна її дістати не лиш у кожній книгарні, але й по антикварнях.
— В кождім разі треба грошей, — засміявся молодий чоловік.
— Се ж недороге.
— Як для кого. Я вже, як кандидат до духовного стану, не посідав ніколи мамони, так противної священичому покликаню, а тим менше тепер, коли став священиком.
— Ви без сумніву жонаті?
— Розуміється. Целібат буде вже, здається, доконечним наслідком новійшої школи.
— Тож, видко, ви не мали практичності теперішніх молодих людей, що, вступаючи в зв’язок родинного житя, стараються передовсім запомогти свою касу посагом жінки.
— Противно. Гадаю, що я дав тим доказ великої практичності, бо не шукав грошей, женився без маєтку й так не дознав бодай розчаруваня, котре так часто трафляєся, коли чоловік жениться задля маєтку.
Обоє весело засміялись.
— Коли вам се зробить приємність, то можу позичити вам сю книжку.
— Зробите мені, добродійко, більше як приємність, а правдиву ласку, бо оскільки міркую по тутешніх обставинах, тут не тяжко й зовсім забути читати.
— Бодай, доки я буду, не забудете, бо я привезла з собою ще дещо цікавійше.
Євгенія вичислила кілька новійших книжок. О. Урбанович не знав ані одної з них.
— Принесу вам показати.
Заки о. Урбанович зміг здобутися на чемну формулку, щоб не трудилась, вона встала й пішла до свого покою.
— Незвичайно симпатична жінка, — сказав Урбанович до пані Савини, що, запрезентувавши його Євгенії, лишила їх була самих, а тепер, власне, вернула до покою.
— Однак видко, що жите не все їй усміхався. Якийсь сум пробивавсь в кождім єї погляді і руху, хоч ніби весело говорить і сміється, — додав з натиском.
— Житє людське не ллється медом, — відповіла, покивуючи головою, Савина. — Але той смуток, що дійсно, як кажете, пробивається з кожного єї погляду і руху, лишився у неї по страті сина, одинокої дитини.
Розмова їх перервалася, бо Євгенія, власне, вернула з книжками й положила їх перед Урбановичем.
О. Урбанович переглянув книжки й завважав жартуючи, що се не конче відповідна лектура для священиків і жінок. Донедавна священики були одинокими провідниками жінок, а тепер жінки потягають їх на бездорожя!
— Видно, що нові течії часу сильнійші, коли жінки потягають за собою сю дійсно колись сильну фалангу, — відповіла тим самим тоном Євгенія.
Урбанович вибрав кілько книжок і попрощався.
Відтоді він часто забігав, і ті його відвідини належали до найприємніших хвиль Євгенії в домі свояків. Вони порушували принципіальні й непринципіальні питаня, а переважно говорили багато про зміст разом прочитаних книжок. Урбанович приходив часом з молоденькою і хорошою жінкою, що так і хапала за серце ангельським поглядом голубих очей. Однак тоді розмова не клеїлась, бо треба було змінювати теми і вибирати такі, щоб і вона могла брати уділ у розмові. Відчував те, мабуть, також і Урбанович, бо найчастійше приходив сам.
Одного разу Євгенія зміркувала, що він мав ніби якесь важнійше діло до неї, і не помилилася.
Коли лишилися самі, що трафлялося часто, він з тайним виразом лиця витягнув з бічної кишені звиток паперу.
— А се що таке цікавеньке приносите мені? — спитала Євгенія.
— Не знаю, чи се буде для вас цікаве. Для мене цікаве буде те, що ви на се скажете?
— Що се?
— Проби мойого пера.
— А! — здивувалась Євгенія і простягнула руку. — Се дійсно цікаве, лишите мені до прочитаня?
— Ні, я сам прочитаю, а ви будете ласкаві сказати, чи то що варто.
Він зачав читати.
Були то короткі ескізи, а в них живо описано прибутя молодого сотрудника на нову посаду в малім місточку і характеристичні епізоди початків нового житя.
Євгенія була порушена. В писаню молодого автора видно було безперечний талант. Та коли автор виразно зажадав, щоб виказала йому похибки, вона завважала, що, може, замало вглибляється в думки й чутя виведених в оповіданю людей.
— Се, власне, мій принцип, — відповів молодий писатель. — Коли хочу писати правду, то можу писати лише те, що виджу і чую. Тих писателів, що ніби стараються ввійти в душу інших, я вважаю просто брехливими. Чоловік може знати лиш те, що діється в його душі, а не те, що діється в чужій.