— Може, й так. Але якби колись хтось потрудився пристрелити Педро Монтою, не народився б Курт. І всі ті люди досі б жили. Ти розумієш?
— Ми зупинимо його.
— Ти не розумієш! Якби наші непідкупні політики не захищали Курта, ті діти були б живі, а Курт гнив би в тюрмі! Усе це через гроші. Життя людей варті менше, ніж зелені папірці. Уже через одне це я ненавиджу цивілізованих людей. Саме вони — дикуни, непотріб, ти розумієш?!
— Не всі.
— Не знаю. Надто багато брехні, ідіотських умовностей, за якими можна приховати будь-що.
— Я знаю. Але зараз ми можемо запобігти іншій трагедії — просто пристреливши Монтою. І всім буде добре.
— Усім, хто вижив.
— Власне, так. Але для тих, хто не вижив, ми вже нічого не можемо зробити. Не можна змінити минулого, а от майбутнє — навіть дуже можна. Хоч іноді минуле не хоче залишати нас…
Стиха розмовляючи, ми підходимо до стоянки. Я ловлю себе на думці, що оце вперше за весь час ми не побилися. З нею можна говорити, вона теж плює на політкоректність.
Охоронець уважно читає квитанцію, потім відчиняє ворота. Он він стоїть, мій джип, зад у нього трохи прим'ятий, та то дрібниці. Головне — зараз поїдемо кудись, де зможемо перекусити й поспати, бо я втомилася.
— Добряче тебе стусонули!
— Я його, паршивця, підсмажила і втопила. Що ти там шукаєш?
— Маячок тобі могли причепити. Відкрий капот.
Я відкриваю капот. Тьмяно поблискують нутрощі автомобіля. А, треба мастило залити.
— Дивись!
Цікаво. Динаміт, ніщо інше.
— Хтось порався біля машини.
— Торі, геніально! — Керстін глузливо сміється. — Це може бути відволікаючим маневром. Знаєш, на виду чіпляють таку простеньку конструкцію, розраховану на невибагливого глядача, — навіть ти б це помітила, так? Як ні, то ще краще. А десь глибше ховають іншу бомбу, яка вибухає, скажімо, через кілометр пробігу. Такий собі протиугінний пристрій.
—І що тепер?
— Нічого. Пішки підемо. У нас зараз немає часу розбирати машину по гвинтиках.
Ми біжимо вулицею. Я колись ходила нею до школи, вдихаючи аромат розквітлих абрикос. Тепер я віддячила їй тим, що привела сюди смерть. Значить, якщо Курт загине у Штатах, то буде скандал, а якщо тут? Значить, тут теж будуть неприємності? І, можливо, вже десь тут вибухне крамниця, кафе або школа? От тільки уряд цієї країни так не переймається своїми громадянами, отже, вони не матимуть жодного шансу — навіть ті, що виживуть? У цьому й полягав план: подалі від власної хати, а там — хоч вовк траву їж? І хай Наташка дорожить життям, що з того? Її життя менш цінне, ніж політичні пріоритети. Хай йому чорт, чому я аж тепер це зрозуміла?!
— Куди тепер?
— Ліворуч, між будинками.
Вони, напевне, почули стрілянину, а от чи вистачило їм розуму затаїтися й перечекати? Хтозна. Від Еда можна сподіватися будь-чого, а його благородні поривання заразні, я це вже точно знаю.
Закапелок між гаражами порожній. Їх немає, я озираюсь навколо — та дарма. Вони наробили дурниць.
— Їх нема.
— Сама бачу. — Керстін притуляється до стіни гаража. — Скоро почне світати. Треба вирішувати. Куди вони могли піти?
— Не знаю.
Справді, вже Сіріє. На стіні гаража я бачу знак — четвірка навпаки. Написано кров'ю, зовсім недавно. Знак невеликий, та написати його могла тільки одна людина — Наташка. Це наша сигнальна система. Тільки ми двоє знали її. Ми вигадали її одного літа, коли активно грали у війну, — нам було років по десять. І це була війна, я вам скажу! Нас брали в полон, і обмінювали на своїх, і… Словом, війна — вона і є війна. А ми з Наташкою розробили сигнали, аби було легше знаходити одна одну. Четвірка навпаки саме й означала полон. У Наташки сьогодні не знайшлося крейди.
— Їх знайшли.
— Звідки ти це знаєш? Може, твоя подруга повела їх у якийсь сховок.
— Просто прийми це як факт. Їх знайшли, і тепер тільки Бог знає, де вони можуть бути. Нам треба вшиватися звідси, доки й нас не запопали, треба десь осісти й трохи відпочити…
— Маєш рацію. Треба десь помитися, бо мікроби нас знищать швидше, ніж терористи. До готелю нам не можна… Зараз, чекай!
Вона вихоплюється зі схованки й біжить до під'їзду Там спокійно куняє старий іржавий «запорожець». Я навіть знаю, чий він, — деякі речі не змінилися. Його власник — одноногий дядько, котрий завжди ходив у синьому береті. Отже, він і досі живе в цьому будинку, а свого драндулета навіть на стоянку не ставить — упевнений, що таке щастя нікому й задарма не потрібне. Мені трохи ніяково, що ми крадемо машину в каліки, та ми ж потім віддамо!