— Їсти будеш?
— Ні.
— Маєш.
— Тоді навіщо спитала?
— Просто так, задля ввічливості.
Він не знаходить відповіді, а я тим часом дістаю сендвічі з його сумки. Сендвічі треба з'їсти зараз, доки не зіпсувалися. Ще отруєння нам бракувало.
— Цікаво, чи можна пити цю воду? — Ед прислухається до шуму каскаду.
— Гадаю, так.
— Нащо ти розпалюєш багаття?
— Збираюся прокип'ятити інструменти, щоб були напохваті. Припаде нужда — дістану й користуватимусь уже стерильними, щоб не гаяти часу. Подекуди долю живого організму вирішують хвилини чи навіть секунди.
— Краще б такої потреби не виникало.
— Згодна.
Наша печера має один суттєвий недолік: через шум води ми не почуємо наближення ворогів. З іншого боку, печери не видно ззовні, її можна знайти тільки тоді, коли знаєш, що вона є. Я побачила її зовсім випадково. А чому я вирішила, що про неї ніхто не знає? Якщо побачила я, міг бачити ще хтось. Але нам більше нема де подітися, бо вже скоро буде зовсім темно.
Я закінчую поратися з інструментами й ховаю контейнер у наплічник. Ці інструменти подарувала мені тітка Роза, коли я стала інтерном у лікарні. Вона страшенно пишалася мною. Аякже! Вона доклала стількох зусиль до мене — і виявилося, що недарма.
— Чому в тебе таке дивне прізвище — Величко? Ти росіянка?
— Українка.
— А хіба це не одне й те саме?
— Ні.
— А ім'я? Торі — це від якого імені?
— Вікторія. У себе на батьківщині я була Вікою, приїхала сюди і стала Торі. Це не має значення.
— Куди ти летіла?
— Ідіотське питання. Літак мав приземлитися в Ла-Пас. Ти теж туди летів. Ми всі.
— Так, але що ти там мала робити?
— Працювати в консульстві, потім — у шпиталі при місії ООН.
— В Африці ти теж так працювала?
— Так. Ти просто переповнений питаннями.
— Вибач. Я журналіст, цікавитись світом — це моя робота.
Я думала, цікавитись світом — це звичайний стан людини, але для декого це, виявляється, робота. Є такий обов'язок — цікавляться, немає — жують жуйку. Я мало розумію янкі, хоч прожила між ними добрячу частку життя. Вони були мені чужі, я була між ними чужа — так воно й лишилось.
З першої миті, коли ми з тіткою Розою зійшли трапом літака, я це відчула. Їхні повсякчасні усмішки, їхня манера розмовляти, їхні чистенькі паперові будиночки з неодмінними газонами, їхні постійні судові позови один на одного — вони дратували мене страшенно. І я не схотіла асимілюватися з ними. Саме тому я займаюся тим, чим займаюсь, а не лікую забитих під час гольфу колін і ліктів. Усі ці галасливі, впевнені у своїй абсолютній винятковості цивілізовані громадяни… Мені краще без них. Не тому, що вони погані, а просто… я надто інша.
— Як давно ти у Штатах?
— Шістнадцять років. Іще є питання?
— Багато. Ти цікавиш мене, Торі Величко. Мені завжди були цікаві такі божевільні жінки, як ти. Це ж треба додуматись — стрибнути над урвищем, ухопившися за ліани!
— Ти стрибав разом зі мною, забув?
— Як я тільки пристав на таке, уявити не можу.
— Довелося пристати. Що ще ми мали діяти?
— Маєш рацію. Нумо спати, вже темно. Ходи сюди, не бійся, я тебе не стану спокушати.
— У тебе завищена самооцінка. Маю надію, плече твоє ще поболить.
— Уже болить, але все одно ходи сюди. Мало радості сидіти поодинці в цій норі.
— Боїшся темряви?
— Ходи до мене.
Я навпомацки знаходжу його і влаштовуюсь поруч. Ще завидна я принесла сюди купу зелених гілок папороті — все-таки не на голій землі спати. Тут вогко і досить холодно, але вдвох не померзнемо.
— Ти мене вб’єш, якщо я тебе обійму?
Е, ні, красунчику, так справи не підуть.
— Не вб'ю, але штурхону добряче. Я не люблю, коли мене хтось торкається.
— Чому?
— Нема про що говорити. Не люблю — і по всьому.
— Я обійму тебе по-дружньому. Не штовхайся, мені ж боляче! Торі, будь ласка… не будь така. Чорт, я здаюсь, здаюсь! Я таки боюсь темряви. Задоволена? Ніхто про це не знав, я вважав…
— Припини істерику. Треба було відразу сказати: вдавав із себе Казанову, то й маєш тепер. От уже мені ця чоловіча впевненість, що мати фобії соромно! Ви всі просто йолопи.