— Ти вдарила мене!
— Так. І заткнися, коли не хочеш дістати ще.
— Я просто повірити в це не можу — ти мене вдарила!
— Так, ґрінґо. І повір мені, вона абсолютно правильно зробила.
Він підійшов зовсім тихо. Якби не Едові зойки, я б його почула, а так… Швидко ж він відновився!
— Віддай мені пістолет, він для тебе завеликий, — його очі насмішкувато примружені. — Американці дивні, так? Мене це завжди трохи нервувало. Віддай мені зброю.
— Спробуй, забери!
— Чорт, саме цього мені хотілося б уникнути.
— Отож.
— То, може, поговоримо?
— Щось змінилося?
— Так. Тепер я вільний і наші очі перебувають на одному рівні.
Усе б нічого, якби не одна деталь. Я бачу поміж деревами людей у камуфляжній формі. Вони таки наздогнали нас: хтось дуже впертий керує ними, хтось упертий і жорстокий, бо міг би махнути на нас рукою й лишити наші життя на ласку джунглів, ба ні. Купа озброєних молодців. Вони збираються стріляти, тому я падаю на землю й відкочуюсь. Наш колишній полонений робить те саме, підбивши ноги Еда. Кулі просвистіли вище.
— Відповзаймо.
Чіко збирається наказувати?..
— Скільки їх?
— Близько двох десятків.
— Набоїв вистачить.
— Прийдуть іще. На всіх набоїв забракне, даремно витрачатися. Відповзаймо.
Ми рухаємося досить швидко, та от чомусь земля скінчилася. Я лечу в безодню. Вона мене таки знайшла. А кажуть, що сни не здійснюються.
4
Колись давно, ще в тому житті, мені снилося таке урвище. Тоді тітка Роза будила мене вночі, обіймала та співала пісеньку про Лемеле, який торгував іграшками, про Лемеле, що купив місяць замість черешень, аби потішити маму. Тітка Роза не знала інших колискових, та я й не потребувала інших. Але мені з дитинства снилося це урвище. Господи, як страшно, а я навіть кричати не можу.
Вода поглинула мене, увібрала в себе, потягла вглиб. Бач, не вмер Данило, так болячка задавила. Я банально потопаю і нічого не можу вдіяти. Заради цього не варто було тікати з того літака. Темрява болить мені в грудях… чи то вода? Не знаю…
— Не розумію, нащо я це зробив.
’ Я не пригадую цього голосу. Хтось стогне поруч. Мені тепло й сухо, а сонце десь далеко, за зеленавою пеленою, що коливається й репетує на різні голоси.
— Ну, красуне, прокидайся! Я хотів тебе вбити, а натомість виявився таким самим слиньком, як твій приятель. Давай, приходь до тями, з ним зовсім зле! Ну ж бо, Торі!
Я відчуваю, як мене душить кашель. Скільки я тут лежу, якщо встигла обсохнути? Обсохнути, авжеж. Цікаво, де мій одяг?!
— Я вже все бачив, тому можеш не турбуватися дрібницями.
Дрібницями? Який нахаба! Я нарешті фокусую свій погляд. Він дивиться на мене задумливо й трохи іронічно. Чомусь я його таки не вбила. Усе в житті трапляється чомусь. Нічого, ще встигну.
— Мене звати Луїс Рауль Алехандро Міґель Ісидор Естебан Домінґес.
— Твої батьки навмисне це зробили? Аби ти назавжди залишався одинаком? Жодна жінка не запам'ятає цього, жоден священник не вимовить без шпаргалки, та й тобі забракне часу повторювати.
— Маєш злий язик.
— Де мій одяг?
— Ось, устиг висохнути. Зроби ласку, вдягнися. Я тут уже кілька місяців, тому не випробовуй мого терпіння.
— Гарячі латиноси, чорти б вас усіх забрали. Де мій наплічник?!
— Ось, тримай. Я забрав лише своє, — він демонструє пістолет. — Ти залишила мені набагато менше.
Та мені вже не до нього. Я дістаю контейнер з ліками та інструментами. Усе, хвалити Бога, ціле, вода не дістала. Я вдягаюсь і озираюся на Еда. Той лежить непритомний і блідий. Навіть крізь засмагу видно, що справи його погані.
— Я витяг спочатку тебе, а потім його.
— Краще б ти вчинив навпаки, він же поранений.
—Із вас двох ти цінніша. У тебе немає небезпечних переконань і є кілька цікавих навичок. А також я схильний кохатися виключно з жінками.
— Навіть не мрій про це.
— Чому? Помріяти завжди можна.
— Тобі не казали, що від онанізму сохне мозок? Якщо спиратися на цю теорію, то ти дрочиш від народження — так мало лишилось у твоїй голові.
Він аж сіпнувся від несподіванки, очі його загорілись небезпечним вогнем. Хлопче, я тебе не боюсь. Мені начхати на твою вразливу душу. А от якщо Ед загубив свій наплічник, це вже гірше. Власне, що може бути гірше? У хлопця шок, він об щось добряче торохнувся ребрами. Але на перелом не схоже. Я приводжу його до тями, він довго й болісно кашляє, але це нічого. Чергова порція антибіотика — і, можливо, все буде гаразд.