Я йду назад до сходів, потім озираюсь. Ага, по-моєму, там ми зупинились. Чого мені здалося, що я заблукала?
Нема де тут блукати. Я йду до будинку, тільки боковим зором бачу… Так і є. Біля колодязя з водою сидить жінка. Не знаю, чи осіла там уже піна після нашого миття? Слід сказати їй, аби не пила звідти.
— Гей, привіт!
Вона повертає до мене голову У неї темне личко з невеликими очима й повними губами, гарненький маленький носик і кругле підборіддя, а довге волосся зв'язане шкіряним шнурком. Вона в чомусь довгому та світлому, тільки руки відкриті і видно, що вона ще зовсім молода, бо шкіра гладенька, аж шовковиста, якогось червонястого відтінку. Вона спокійно дивиться на мене, наче зустрічати тут білих людей для неї є звичайною річчю.
— Слухай, не пий цієї води, ми її трохи скаламутили, ще, мабуть, не осіла. Ти розумієш мене? Comprendes?
Вона дивиться на мене з приязною посмішкою й жестом запрошує сісти. Що ж, сон усе одно чорти лизнули, то чом би й ні? Принаймні є шанс дізнатися, що це за місце. Якщо вона говорить англійською, хоча б спотвореною, буде можливість порозумітися.
— Як тебе звати? — я говорю повільно й розбірливо, вона повинна зрозуміти.
— Та-Іньї.
— Мене звати Торі. А що це за місто?
— Віль-Таен.
— Ти розумієш мене?
— Так.
—І що ти робиш тут, Та-Іньї?
— Я тут живу. Ви — гості в моєму домі, ти і твої чоловіки. Я бачу, тобі сподобався мій браслет, я рада цьому.
Я мовчки дивлюся на місяць. Як він близько! Стоп. Що значить — «мій браслет»?!
— Та-Іньї, чому ми не бачили тебе вдень? Де ти була?
— Тут. І ти мене бачила, ти зняла цей браслет з моєї руки.
Я холону з переляку. Вона спокійно дивиться на мене, очі її блищать трохи лукаво, та мені не до жартів. Вона абсолютно матеріальна, ось, я торкаюся її руки… На руці є смужка світлішої шкіри. Такої самої ширини, як браслет. Що за чортівня? І говорить вона не іспанською, і не англійською… То чому я розумію?
— Ти даремно боїшся. Мені час іти, мене вже чекають. Я просто хотіла подякувати тобі.
— За що?!
— Сама знаєш, за що. Не лишайтеся тут до ранку, Торі.
— Куди тобі треба йти? І чому нам не можна тут лишитися? Ми ще хотіли…
— Я йду на очеретяні поля. Я тепер можу піти, мене ніщо не тримає. Нікого з нас. Ви зайшли туди, нічого не взявши, а це означає, що ми всі нарешті можемо піти. А ви не лишайтеся тут.
— Та-Іньї, чекай, я не розумію, я хотіла спитати…
— Ти розумієш, просто не хочеш вірити. Ось, це для тебе, тримай.
Вона торкається мого лівого плеча, рука в неї така холодна, так пече мені шкіру, так боляче від того, а вона дивиться на мене й сміється, а потім ступає в воду й поринає, тільки пече мені той доторк та чути її сміх. Божевілля якесь!
Я біжу до будинку, влітаю в кімнату й починаю торсати Луїса, а він спить, як кам'яний, я не можу його добудитися. Ед теж не реагує на зовнішні подразники, і я не знаю, що робити. Мені так страшно, і так болить плече, наче маю там відкриту рану. Стає темніше, я тільки чую, як б'ється серце… Моє? Не знаю… Удари йдуть звідкись із надр землі, я чую, як торохтять черепки по вимощеній мармуром підлозі.
— Хлопці, вставайте, негайно!
Треба тікати звідси, тут якась чортівня відбувається.
І такий міцний сон здається мені неприродним. Щось тут не так. Ось наші речі, та що з того, якщо я не витягну звідси два непритомних тіла? Мені болить плече, тому я роздратовано ляскаю Луїса в груди, потім дістається Едові. Вони підскакують, як опечені.
— Ти що, боляче ж! — Ед дивиться на мене осудливо. — Чого тобі не спиться? Торі, в тебе така важка рука…
— Тікаймо звідси. — Луїс одразу все розуміє. — Швидше, аміґо, якщо не хочеш, аби це місто стало й твоєю могилою.
Ми похапцем збираємо речі й вискакуємо назовні. Земля помітно тремтить, і лише ті страшні співи чути з тріщин, що прорізають вулиці. Ми біжимо, тільки мені вже бракує сил.
— Давай, Торі, ворушись! — чоловіки тягнуть мене вперед. — Незабаром кінець!
Чому кінець — тій страхітливій пісні чи нашим мученицьким життям? Я вже не знаю. Мені не страшно, але якщо я розповім про свою нічну пригоду, мене матимуть за божевільну. А чому я повинна розказувати? Навіть і не подумаю.
— Чорт забирай, ви тільки гляньте! — Ед смикає мене за руку, і плече віддає болем. — Розкажу кому — не повірять!