Я підходжу до пілота й піднімаю його голову. Ну, тепер причина смерті не викликає сумнівів. У нього немає обличчя, він врізався головою в панель управління. Замість обличчя в нього синець. Але що зі штурманом?
Я знову повертаюся до штурмана. Давай, хлопче, вирішуй: або помирати, або приходити до тями. У нас обмаль часу. Можливо, коли заглух мотор, з тобою стався інфаркт? Нісенітниця.
— Ви можете мені сказати, що вам болить?
Я починаю пальпувати живіт і грудну клітину недужого. Його м'язи наче вузлом зав’язані, так звела судома. Ну от, так я й думала. Асфіксія. Те, що він випив, тепер паралізувало його легені. Можна вважати, він уже помер. Може, й пілот помер від того самого і вдарився обличчям, уже будучи мертвим чи непритомним? Але ж спочатку заглух мотор. А пілотів потруїли, аби не змогли нічого вдіяти, аби цей літак розбився надійно і назавжди. Нам просто поталанило, що пілот усе-таки зміг щось зробити. Я тепер знаю, що вибухнуло. Падаючи в дерева, літак втратив крила — а в них пальне. Ото воно й вибухнуло. Саме тому ми ще досі живі. Та це тимчасовий стан.
Я сідаю на підлогу біля трупів. Я мушу подумати, а мертві мені заважають набагато менше, ніж живі. Отже, якимось чином вийшов з ладу двигун, і саме тоді пілоти були отруєні. Я не вірю у збіг. Хтось хотів, аби цей літак упав. І впав саме тут, саме зараз — так розрахували дозу отрути. Хтось із моїх супутників нажив собі ворогів, а в лайно потрапили ми всі. Мене, наприклад, сьогодні чекають, а я сиджу отут і не маю жодної надії на порятунок. Я не маю ніякого спорядження, у джунглях нам не вижити. Але хто ж отруїв пілотів? Невже стюардеса? Не може бути, вона ж собі не ворог. Значить, вони щось пили перед вильотом. І це подіяло саме тоді, коли було треба тому, хто влаштував наше приземлення. Цікаво, хто ж був на меті? Не я, достоту. Тоді хто? Можливо, хтось з екіпажу. Але в це віриться мало.
— З вами все гаразд?
Блондин зазирає в кабіну. Либонь, не варто демонструвати особливу стійкість. Треба вдати приголомшену. Так, наче в мене спізнілий шок. О, це я вмію!
— Вони померли… Він помер у мене на руках, ось щойно! Як же це?.. Ми ж урятувались, урятувались, а він помер!..
— Будь ласка, ви повинні заспокоїтись. Ми всі повинні заспокоїтись…
Власне, я вже заспокоїлась, але, щоб ніхто цього не помітив, зараз почну рюмсати. Голлівуд втратив у моїй особі кінозірку світової величини. Я можу видати ридання будь-якого ступеню інтенсивності саме тоді, коли мені це потрібно. Тож я мовчки ковтаю сльози, зобразивши на обличчі світову скорботу. Мені дійсно шкода загиблих, та я достеменно знаю, що сльозами тут не зарадиш: адже смерть — це вже остаточно, тут уже нічого не можна виправити. Утім, я плачу не тому. Я знаю одне: хтось із моїх супутників причетний до цієї справи, тож мені ризиковано видаватися надто кмітливою. Аж ніяк не хочеться, щоб хтось допомагав мені покинути цей світ. Зрештою, тут є купа підручних засобів для цієї спасенної справи.
— Ми нічого не вдіємо. — Він сідає навпочіпки біля мене. — Але ми живі, тож мусимо щось робити.
— Не турбуйтеся цим. Про нас подбають джунглі.
— Що?
— Якщо десь поблизу не знайдеться більш-менш цивілізованого населеного пункту, ми не протягнемо й тижня. Нас мало, ми не озброєні, в нас немає запасів питної води і харчів, ми не маємо ані найменшого уявлення про своє місцеперебування — гадаю, цього вам досить? Як на мене, то аж трохи занадто.
— Ходімо до салону, — він допомагає мені підвестись, і я дозволяю йому це. — Ми мусимо виробити план подальших дій.
— Так. Ідіть, я прийду за хвилину, тільки обличчя витру. Не хочу, аби мене бачили заплаканою.
Він справжній джентльмен — повернувся і вийшов. Тим часом я притьмом обшукую кабіну. Так, ось те, що я шукала. У сумці котрогось із пілотів — пістолет і два магазини до нього. Сховаю за пояс і прикрию блузкою. Оцей ніж — теж непогана штука. Головне, що я перша все це знайшла. Тепер я почуватимуся впевненіше.
Я виходжу з кабіни і переступаю через тіло стюардеси. Не поталанило їй: це ж треба — так невдало впасти! Власне, нам усім не поталанило. О, вже всі оговтались. Дебелий чоловік щось говорить літній жінці, а вона тільки хитає головою — заперечує. Істеричка ввійшла в ступор і дивиться в стіну, погойдуючись. Чи медитує? Пропаща справа, це не допоможе. От старигань таки добре тримається, та й блондин уже прийшов до тями остаточно. Маю надію, що не він це все влаштував.
— Ну, то які будуть пропозиції?