— Торі, ось ти де! — Ед весь укритий пилом, і пахне від нього зовсім не трояндами.
— Тобі треба помитися, тож не гай часу.
— Потім. Слухай, там таке робиться, неймовірно! Та стара, що допомагала тобі, лементує на весь ліс, її в Майамі чути, не інакше. Щось там по-своєму, треба йти звідси, доки не пізно.
— Я вже думала про це.
— Вони всі збираються звідси йти, бо кажуть, що за цими пришлють нових вояків, і тоді всім кінець.
— Мають рацію. Піди помийся, Еде. Від тебе смердить, як від переляканого скунса.
— Яка ти тактовна!
— Завжди до твоїх послуг.
Ми наближаємось до селища, запах згарища стає відчутнішим. Справді, чути голоси: хтось збуджено щось говорить, переходячи на крик, та я ні слова не розумію, бо не знаю місцевих індіанських діалектів. От в Африці я вже за півроку могла розмовляти з усіма аборигенами, там є кілька діалектів, які знають усі, але ж тут я тільки третій день, тож іще не встигла.
— Де Луїс?
— Та он, серед них. Він єдиний з нас, хто хоч якось може з ними порозумітися.
— Тоді хай припиняє балачки, в нас є ще кілька годин до темряви, нам час іти.
Раптом розмови затихли, запала тиша. Я розумію, що всі дивляться на мене, та не збагну, чому. Стару налякала пума, це я розумію. Але ж вона нічого поганого нікому не заподіяла? Тут сьогодні сталися набагато гірші речі, ніж одна-однісінька пума, яка надпила трохи води з їхнього потічка.
З натовпу виходить той старий, якого я бачила раніше. Тільки тепер я звернула увагу, що в його коси вплетені срібні дзвоники. То шаман чи жрець — словом, служитель культу. Він підходить до мене й безцеремонно торкається пальцем до мого плеча. Мені треба просушити прання, а тут така рахуба! Що відбувається, хотіла б я знати? Гей, старий, кого не здивуєш татуюваннями, так це тебе — сам розцяцькований, наче зек після трьох відсидок. Навіть на щоках щось зображено. Як на мене, то це вже трохи занадто, але що мені до того? Кому як подобається.
— Вайна Койя!
Він виголошує це голосно і врочисто, голос у нього високий і пронизливий, а під лівим оком хтось поставив йому здоровецького синця. Ситуація здається мені трохи кумедною, та я стримуюсь і не сміюся, бо хто їх зна, цих індіанців, ще образяться. Але ж треба щось казати!
— Що?
Він мовчки задирає на Едові майку і тикає сухим червонястим пальцем із чорним нігтем йому в груди з таким переможним виглядом, наче виграв у лотерею, потім знов щось кричить. Луїс розстібає сорочку — його картинка теж викликає нездорове пожвавлення натовпу.
— Вайна Інка, Сінчі Віракоча!
Мені давно набридла ця ідіотська сцена, я вже набачила місце, де висохне моє прання, та старий міцно тримає мене за руку.
— Луїсе, що відбувається?
— Він сказав, що ти — нова Володарка, Койя — це мовою інків. А ми з Едом, відповідно, — нові Сінчі Віракоча, тобто сильні білі чоловіки. Це плем'я мочіка, вони належали до імперії інків. Колись Віракоча був одним із богів інків, білим богом.
— І що?
— Власне, нічого. Інки поклонялися сонцю, а ягуар уособлював сонце. Це плем'я теж належить до сонцепоклонників. Тепер старий каже, що до народу інків повернулися їхні боги, що справдилося старе пророцтво, яке дозволяє їм тепер піти звідси. Я так розумію, цьому племені не подобалося сусідство з Віль-Таеном.
— Дурня якась.
— Так чи інакше, вони прихильні до нас. І вони якимось чином уже знають, що міста більше немає.
— То ходімо звідси, час спливає.
— Маєш рацію.
Та людина планує, а чорт руйнує. Найсмішніше те, що в більшості індіанців на шиях висять католицькі хрестики, та ніхто на це не зважає, танцюючи навколо багаття. І їхні співи збуджують у мені якісь спогади, мої й не мої… Он храм у місячному сяйві, посеред нього на постаменті статуя монстра — щось схоже на жабу, з лютою пикою, ощиреною хижою пащекою і щупальцями. Гадаю, скульптор добряче нюхнув кокаїну, перш ніж узявся до справи, от таке й вийшло. Тільки чому очі в чудовиська живі? І вони дивляться на мене з такою холодною жорстокістю, що я розумію: цю істоту народила якась інша реальність, це не земна форма. А очі дедалі ближчають, і моя рука перетворюється на котячу лапу. Я з насолодою запускаю пазурі в повне космічної злості око… Страшенне ревище пронизує мене — і я прокидаюсь від жаху. Наді мною схилився старий із брязкальцями й щось говорить, та я не розумію.
— Луїсе?
— Він говорить, що тепер може спокійно померти, бо його очі бачили нових володарів інків. Ще він каже, що в кожного з нас тепер два серця — Та-Іньї подарувала нам серця великих котів. Ми тепер із ними родичі, і з цим плем'ям теж, бо їхній тотем — ягуар. Та-Іньї була колись жрицею в храмі Мачу-Пікчу, а потім зникла у Віль-Таені, як і всі, хто пішов туди.