— І що?
— Він знає, кому поклонялись у Віль-Таені. Він каже, що ми звільнили душі, що їх ув'язнив Прадавній, Той, що в Темряві, імені якого він не може назвати. Він каже, що колись давно володар інків Сінчі вирішив зруйнувати Віль-Таен, бо там відбувалися страшні речі. Та-Іньї знала, що єдиний, кого боїться Прадавній, — це ягуар, і прорекла перемогу. Віль-Таен було зруйновано, населення знищено, але Прадавній встиг проклясти переможців: усі вони були приречені на полон серед руїн Віль-Таена, доки їх не звільнять нові боги, що прийдуть до Віль-Таена й… не розумію, що це… ну, буквально так: уб'ють там свою людську природу. Не розумію…
— Це дуже просто. — Ед зосереджено вдивляється в місяць. — Людська природа — це жадібність, жорстокість і хтивість. Ми не взяли скарбів із тієї скарбниці, ми не заплямували себе непотрібним убивством і… не переспали — вибач, Торі.
— Маєш рацію, Еде. То й що?
— Нічого особливого. Тепер ми в їхньому уявленні — боги.
— Це якось допоможе нам вибратися звідси?
— Як знати… Життя так розумно влаштоване, що й людина на щось придасться. — Луїс розворушує багаття. — Ось шаман знає більше за нас. Уявіть собі — тисяча років минула, а це плем'я берегло своє знання. Дивовижно! Шкода, що ніхто цьому не повірить…
— Спитай краще, чого ті молодці заповзялися на них.
— Уже спитав. Це урядові війська, шукали тут червоні загони та просто на вогник зазирнули. Розумієш, Торі, це тут звичайні речі. Безкарність породжує злочин.
— Чекай. Ти хочеш сказати, що хлопці просто розважалися?
— Так.
Отже, я все зробила правильно. Не те щоб мене мучила совість, але… Не знаю. Та на душі в мене посвітлішало.
— Спитай, у який бік нам іти.
— Уже. Підемо завтра на захід, там ближче до цивілізації. До речі, десь там є будинок вашого друга Педро. Можемо зазирнути в гості.
— Не блазнюй.
— Не сердься. Ми тут так добряче погуляли, що про це теж складуть легенду. Тут у лісах іще кілька племен мочіка, є чанки й наска — все це залишки імперії інків. І всі вони пам’ятають свою історію краще, ніж ми — свою. У них дуже розвинені традиції, й одна з них — поклонятися Сонцю. Чорт, я повсякчас збиваюся на лекцію. Власне, суть одна: вони вирушають на пошуки іншого місця. Шаман каже, щоб ми не йшли до шосе, там повно солдатів. Він також чув про літак, що впав за горою.
— Швидко ж тут розходяться новини!
— Атож.
Весь цей час Ед сидить мовчки. Я навіть уявляю, що відбувається в його голові. Життя для нього не просто перевернулось, а розлетілося на дрібні скалки, і тепер він намагається якось стулити все докупи. Ні, любий, розбитого не склеїш. Треба почекати, доки відросте нове. Життя відростає, як хвіст у ящірки. Здавалося, вже на друзки розбилося, в душі порожнеча та суїцидальні бажання, а час мине — дивишся, щось нове. От тільки з кожним разом картина світу змінюється. Починаєш по-іншому ставитись до багатьох речей. Ми виростаємо з наших життів, як діти виростають з одягу. От і все. Та Ед цього ще, мабуть, не знає.
7
Колись давно мене витрусили з мого звичного життя — наче шкіру здерли. Ми з тіткою Розою зійшли трапом літака в Нью-Йоркському аеропорті. Боже милосердний, в мене очі розбіглися просто в приміщенні вокзалу. Доки тітка проходила митницю, доки турбувалася речами й документами, я зиркала по вітринах невеличких крамничок. Особливо мене збентежила одна, де блискотіла біжутерія. Та в нас немає грошей, я знаю. Треба, щоб тітка не помітила, як блискотять у мою душу всі оті брязкальця. Але ноги самі принесли мене туди. Хоч подивитись!
Молодий темношкірий продавець усе бачив і, мабуть, збагнув, що я за птах, тому посміхнувся мені звично і завчено. Я потім дізналася про ціну тих їхніх посмішок, а тоді просто посміхнулась у відповідь. Уявляю, який мала вигляд: у псевдошовковому платтячку фабрики «Більшовичка», у «цебівських» лакованих черевичках, які тітка Роза дістала мені на випускний, із бурштиновими сережками у вухах… І купа скляних блискіток за вітриною. Та щось, видно, таки було в мені тоді, бо він спитав мене:
— Як тебе звати?
Я вже знала англійську непогано (останній рік перед від'їздом тітка Роза, не покладаючись на шкільну програму, наймала мені репетитора), тож відповіла: