9
Будинок великий, по-справжньому, хоч на перший погляд таким не здається. Індіанка, повсякчас озираючись на мене, веде нашу процесію коридором, потім прочиняє якісь двері — ага, це покої господаря. Звичайно ж, велетенське ліжко — цікаво, чи аж так у нього стояло, що такенне ліжко собі відгепав, чи це просто для окозамилювання? Хтозна, і вже нецікаво. Окрім ліжка, тут шафа, крісла і столик, вази і скриня. Але мене цікавить не це. Я прожогом лечу до ванної. Я перша! Хай там як, а мені треба помитися, бо миття в сумнівних водоймищах мене вже не вдовольняє, коли тут аж така розкіш.
— Сюди ніхто не зайде. Охоронці іззовні.
Вона говорить англійською з таким акцентом, що його можна різати ножем, та це нічого.
— Розташовуйтесь, відпочиньте. Я за хвилину приєднаюся до вас.
— Мені треба до ванної! — Меріон закопилила губу.
— Мені теж треба, Меріон. Якщо встигнете, то після мене. Пильнуй тут, чікіто. Як тебе звати?
— Мене звати Марія. Я пильнуватиму, Койє.
Я зачиняюсь і скидаю з себе брудний одяг. У шафі Педро я знайшла чимало всякої одяганки, деяка навіть з етикетками, тож одягнуся в чисте. Піна запашна і м'яка, вода гаряча; тепер я хочу їсти і спати. Але це мені не вдасться. Цікаво, що мені тепер з ними всіма робити? Луїсові добряче дісталося: ребра потовкли, вид попсували, та й Ед не набагато від нього від'їхав. А ще ж доважок у вигляді тих багатіїв! Що мені діяти? Чорт, усе заплуталось, далі нікуди…
— Чому ти називаєш її Койєю? — Брекстон намагається порозумітися з Марією.
— Вона — Койя, Сонячна Володарка. Шаман розповідав, ми всі знаємо пророцтво Віль-Таена.
— Про що ти говориш?
— Інка повернув на землю нашу Койю і двох Сінчі, синів Віракочі. Так було сказано в пророцтві.
— Вона дикунка і верзе дурниці. — Меріон у своєму репертуарі. — Може, ніколи не бачила білих людей?
— Чому ж? Наш гостинний господар був білим…
— Дурниці! Він, напевне, мексиканець абощо. Який він білий?
— Гаразд, — Брекстон починає міркувати, поглядаючи то на Марію, то на Меріон. — Тоді той, інший чоловік, якого називали полковником — він англієць, судячи з вимови… Був англійцем. Та й до нас вона не виявляє пошани, тоді як міс Величко збуджує в ній просто страх Божий. Ні, тут щось інше. Ви бачите цей малюнок на грудях містера Краузе? Такий самий я помітив на лівому плечі міс Величко. І в нашого незнайомця, що лежить отут, теж, я певен, є десь такий самий. Так, Керрі?
— Так, теж на грудях, я бачила.
— Отож. Але я з упевненістю можу сказати, що, коли ми сідали в літак, принаймні у міс Величко цього малюнка не було, я б помітив, неодмінно. Щось сталося з ними у джунглях. Щось, що примушує цю дикунку ставитись до них із захватом і обожнюванням. І я хотів би знати, що саме. Ми маємо запитати міс Величко…
— Так вона нам і сказала! — Джейк реготнув. — Ця дівка радше перегризе вам горло, ніж щось скаже. Чимось ми її страшенно дратуємо.
— Недивно. Хіба ми самі себе ніколи не дратуємо? Наш суспільний статус наклав на нас свій відбиток. Ми мусимо діяти певним чином, спілкуватися з людьми, теж певним чином поділяючи їх на каста, але все це там, у нашому світі. А тут ці речі не проходять. Тут інший світ, а ми поводимось так, наче й тут маємо той самий статус. Насправді ми його втратили в ту секунду, коли відмовив мотор нашого літака. Міс Величко це зрозуміла, а ми — ні. От і все.
— Це надто складно.
— Хочете простіше, Джейку? Будь ласка. Для цієї жінки ми — тягар. Коли впав літак і стало зрозуміло, що ми живі, вона спочатку перевірила, чи всі цілі, надала допомогу, оглянула запаси їжі і питної води і, я певен, у кабіні пілотів заволоділа якоюсь зброєю. Ми в цей час сперечалися про речі несуттєві. Коли виникла потреба перенести трупи, ми виявились нездатними переступити через свій статус — за нас усе життя роботу виконували інші люди. І тоді вона вирішила, що без нас вибереться швидше. Вона взяла лише ту частину провіанту, що належала їй, — і пішла в джунглі. Ми для неї були неприйнятні в ролі супутників. І ми самі винні.
— Вона не повинна була нас кидати!
— Чому? Джейку, ми всі — дорослі люди і повинні самі про себе дбати. Вона ж не винна, що жоден з нас на це не здатен? Наприклад, ваша матінка…
— Досить. Я зрозумів. Що ж, якщо дивитись на проблему з цього боку, то вона мала рацію.
— Абсолютно! Ми можемо подбати про себе там, у нашому світі: там у нас є гроші, влада, але той світ штучний. І наше існування в ньому, з усіма його умовностями і правилами, зрештою, теж штучне. А тут, у реальному світі, ми, наче немовлята, нічого не тямимо, не здатні владнати навіть найпростішої речі.