— Ви її так захищаєте, наче не обурювались так само, як і ми! — Меріон каркає, наче ворона. — Коли я повернуся додому, я її просто знищу!
— Бачте, Меріон, ваше повернення цілком залежить від міс Величко. Вона може вивести нас звідси, а може плюнути й піти, особливо після того, як ви намагались видати її бандитам.
— Я…
— Ви поводились просто огидно. А я… Просто в мене гнучкіше мислення. Я всього в житті досяг сам, мені ніхто не лишав у спадок грошей і маєтку. Тому я вмію мислити, а ви — ні. У вас ніколи для цього не було потреби.
Досить їм патякати. Теж мені психологічні екзерсиси! А Брекстон — розумний сучий син, і мені шкода буде, якщо виявиться, що це саме він усе влаштував. А таки схоже на те, бо решта тут не виявили нахилів до мислення, хоча, можливо, хтось придурюється.
— Еде, тепер ти. Давай, перенесімо Луїса.
Янкі зачекають. Усе одно в нас є принаймні година фори: зараз глупа ніч, гадаю, трупів у підвалі ніхто не знайде до ранку, а може, й до обіду, я зачинила їх там, а ключі — ось вони, у мене.
— Тільки нічого не кажи, — просить Ед.
Його тіло таке побите, Луїс такий самий, що мені казати? Самі собі знайшли халепу. А якби мене послухались… Ну, та це вже риторика. Не послухались і дістали прочуханки. Та ще тепер треба думати, як вибратися з цього осячого гнізда й витягти наших мимовільних супутників.
— Боляче?
— Ти питаєш із такою надією, що мене аж острах бере!
—І правильно, що бере! Я ж вас попереджала!..
Він змиває з себе кров і бруд, я роблю те саме з Луїсом. Його непритомність турбує мене. Він то приходить до тями, то знову провалюється в темряву — йому дісталось набагато більше. Добре, якщо минеться. Тут мусять бути ліки, я спробую щось знайти.
— Зараз пошукаю лікарський кабінет, там мусять бути медикаменти, тоді поповню запаси провіанту і знайдемо машину. Треба вибиратися звідси.
— Маєш план?
— Ти не повіриш, але таки маю.
…Знаєте, за який час починається трупне заціпеніння? Це залежить від багатьох чинників: температури повітря, розмірів тіла тощо. Педро задуб досить швидко, а чекати дванадцять годин, доки це минеться, я не можу.
— Джейку, чорт забирай, ти допомагатимеш мені чи блюватимеш?
Його просто вивертає, та все життя він звик коритися владній жінці, тому мій лютий шепіт його підганяє. Ми вмощуємо труп на пасажирському сидінні потужного джипа. Важкий труп, зараза, доки витягли його з підвалу, ледь не надірвалися.
— Ти що, трупів ніколи не бачив?
— Бачив, але не так…
— Суть та сама. Просто тут він, так би мовити, у дикому стані — без труни та квітів, але йому, гадаю, все одно. Усі ті умовності придумали живі, аби потішити своє почуття провини за те, що… Джейку, якщо ти не перестанеш блювати, я тобі в'язи скручу, мамію нещасний!
— Вибачте, міс Величко.
— Торі.
— Вибачте, Торі.
Ми повертаємось до покоїв Педро. Усі вже помилися, перевдяглись, а я надибала справжній скарб — медичний кабінет, де встигла зробити запаси ліків, а також комору, яку обнесла, як сарана. Якщо в нас усе вийде, то має вистачити всього.
— Зараз ми сядемо в машину і поїдемо звідси.
— Отак просто? — Меріон скоро захлинеться отрутою.
— Отак просто. Умова одна: всі тримають роти закритими. Якщо захочеться чхнути чи кашлянути, скажіть мені, і я швиденько переріжу нужденному горлянку — так буде менше галасу. Усе ясно?
— Ви не посмієте!
— Меріон, вона посміє, ще й як! — Брекстон весело дивиться на мене. — Чорт, я ніколи не зустрічав такої завзятої жінки! Давайте допоможу з цими торбами.
Ми вантажимось у машину. Скло тоноване, Марія сідає за кермо. Педро здивовано витріщається у простір, і це добре, шанси більшають.
— Маріє, поводься якось… весело, чи що…
— Не турбуйся, Койє.
Не те щоб я турбувалась, та визнаю: це єдиний план, який я могла придумати. Я така голодна, я так хочу спати, а ще я знайшла дещо зі зброї, а в кабінеті господаря надибала сейф, де було повно різних цікавих речей, із яких я дещо прихопила тихцем… йому воно все одно не придасться!
Охоронець щось питає, Марія, обіймаючи правицею труп, щось весело цвірінчить у відповідь. Великий Педро зібрався трахатись на природі — ворота роз'їжджаються врізнобіч, і машина виривається в ніч. Вийшло! Таки вийшло!
— Маріє, чи далеко до шосе?
— Ні. Скоро виїдемо.
Потужно реве двигун, яскраве світло фар розтинає джунглі навпіл, видираючи з темряви таку потрібну нам дорогу… Невже вийшло? Невдовзі світанок. Чи далеко ми заїдемо? Треба зупинитися: там, на пагорбі, я лишила наплічники. Не годиться так залишати.