Машина стоїть, я йду до неї. Я ще не знаю, що скажу. Але Бартон повинна поїхати. Чому вона не виходить? Мабуть, гарячково заряджає револьвер, аби пристрелити мене на місці. Що ж, хай так, якщо після цього вони дадуть усім спокій.
— Бартон, чого спинилася? Ворота відчинені — дорогу забула чи що?
Вона нічого не говорить. Вона схилилась на кермо, плечі її здригаються. Що це, новий підступ?
— Чого ти, Бартон?
Я відчиняю дверцята машини та зазираю в салон; Вона плаче важко й невтішно, а я стою ні в сих ні в тих: усі дошкульні слова та злісні наміри десь поділися. Чорт, у неї нервовий зрив. Мабуть, їй прикро, що я натовкла їй пику, бо вона ж училась усіх тих штук, а я ні. Що ж, усяке буває в житті.
— Ходімо в будинок, Бартон. Чого розклеїлась? Не реви. У тебе проти мене жодного шансу не було, так що не переймайся ти так. А ножі ти кидаєш непогано, от чесне слово! Не треба тільки було псувати тітці Розі панелі, то ж родинна реліквія. Не реви, Бартон, ніс розпухне. Я, коли плачу, то розпухаю вся, і ти так само розпухнеш. Ось, заходь.
Я саджаю її в крісло, служниця несе воду. Бартон п'є, зуби її цокотять об склянку. Кров сочиться з ран — я маю перев'язати її. Що ж, така моя доля.
— Ходімо, покажу, де прилягти. Зараз помиєшся, я тобі рани оброблю, вколю антибіотик — інакше, знаєш, бруд потрапить, почнеться запалення… Ходімо.
Вона покірно йде за мною, я здираю з неї одяг, пхаю її до ванної… Мої сили скоро вичерпаються, та я таки повинна полікувати її.
— Бачиш, усе гаразд. Тут маєш заспокійливе, засни. Завтра будеш як нова. А я піду, бо втомилась пекельно. Коли що, покличеш.
Вона мовчить і дивиться якось дивно, та мені все одно. Я втомлена й голодна. І я хочу спати.
— Дай мені фотографію.
— Тримай. Чого вона тебе так зачепила? Теж мені архів…
— Ти не розумієш.
— Та де мені! Хоча, якщо ти ще пам'ятаєш, це мої, так би мовити, родинні знімки. І чого там я не розумію?
— Оця дівчина, праворуч…
— Ну, бачу, і що? Теж мені артефакт знайшла.
— То моя мати.
Якби зараз небо впало на землю, я б, їй-богу, цього навіть не помітила!
13
Мені приємно прокидатися в цьому ліжку. З тих самих пір, як ми повернулися в цей будинок після смерті старої Левін. А до того ми з тіткою Розою понад рік мешкали в Брукліні. О, цей район — просто казка!
Чим далі, тим страшніше.
Грошей було обмаль, але та невеличка кімнатка, яку ми зняли, нас цілком задовольняла — ми почувалися вільними. Щоправда, тітка Роза не змогла знайти іншої роботи, крім прибиральниці офісів, та робота була нічна, ми її швидко закінчували вдвох. А вдень я продовжувала їздити до коледжу Рузвельта — за нього було заплачено наперед. Тільки тепер доводилось їздити самій. Принаймні мені здавалося, що я сама. Та це було не так.
Бруклін — район особливий, і поночі там краще не ходити. Та налякали їжака голим задом! Я приїхала з країни, де і вдень ходити небезпечно — підлітки, що збивались у мікрорайонні банди, нещадно лупцювали «чужих». Тут просто було те саме. Тільки ніхто не знав, що біла дівчинка вміє про себе подбати.
То було в лютому. Лютий у Нью-Йорку такий самий, як і в Україні. Холодно, вітер лізе під поли, лупить в обличчя, сніг колючий і капіталістичний. Мені здавалося, що в нас не було такого колючого снігу, але то емоції. А от ніґґер, котрий невідомо звідки виринув переді мною, був не з розряду емоцій, а з розряду див природи. Ніґґер серед снігу — нісенітниця якась.
— Давай сюди гроші, крихітко.
Я мовчки торохнула його по голові сумкою з консервами, які несла з магазину. Від несподіванки він відсахнувся — і я вцілила підбором йому в коліно, він упав. Отак, а тепер ногою в обличчя додам для повноти щастя…
— Погана дівчинка! Тиняється вулицями, лупцює нещасних пригноблених афроамериканців! А де твоя політкоректність, га? Інтернаціоналістка нещасна.
Гарольд. Я майже не згадувала про нього весь цей час.
— Що ти тут робиш?
— Просто йшов собі, бачу — ти.
Я розумію. Він слідкував за мною. Увесь цей час, що ми тут, за нами хтось спостерігав. Хтось із них. Добре, що тітка Роза цього не знає.
— То йди собі. Я поспішаю, та й холодно стояти.
— Я можу тебе підвезти.
— Переб'юся.
— Авжеж. То просто зроби мені таку ласку.
Він насміхається? Ні, не схоже. Тому я таки сідаю в машину. Тут тепло, я намагаюся відігріти руки. Нещодавно я десь посіяла рукавички, а купити… Нічого, тітка Роза вже плете нові, а поки що пальці мерзнуть. Гарольд бере мої долоні, його подих такий гарячий. Я не згадувала про нього. Майже не згадувала.