— Навіщо?
— Ти мала рацію, коли говорила, що той літак упав не просто так. — Луїс одягає мені на плечі свою сорочку. — Ти посиніла від холоду, застудишся ще.
Я шукаю очима Бартон. Он вона, в рубці. Біля неї стоїть чоловік — високий, чорнявий, вже немолодий, та в нього такі гарні, пронизливо сині очі, незвичайний малюнок трохи усміхнених уст, а постать струнка й гінка. Він красивий, підкреслено красивий, тією вродою, що її нечасто дарує природа чоловікам, а якщо вже дарує, то щедрою рукою. І цей чоловік дивиться на Бартон, як на втрачений і знову знайдений скарб. Так на мене дивився Гарольд — колись давно. Гарольд. Я не думала, що все буде так. Я вигадувала для нього дошкульні слова, а вийшло так, як вийшло. І нічого змінити не можна. Смерть — це вже остаточно.
— Хтось мені пояснить, що це все означає?
— Звичайно. — Луїс зазирає мені в очі. — Трохи згодом, добре?
— Чому?
— Тому що зараз тобі хочеться плакати.
— Ні.
— Це нічого не змінить, Торі.
Він має рацію, мені хочеться плакати. Але я не можу дозволити собі плакати, коли Керстін Бартон стовбичить на цьому світі — не хочу давати їй привід для зловтіхи. Тому я просто сиджу на палубі яхти і намагаюсь опанувати себе.
— Торі, це мій чоловік Ерік. — Керстін Бартон перевдяглася в сухе й нахабно посміхається. — А це, Еріку, моя кузина.
— Приємно.
Він такий гарний, що в мене аж серце заходиться, та я розумію, що мені геть нічого не світить. Він дивиться на сонце, а бачить Керстін. Чим вона його причарувала? Цей чоловік потрібен мені, просто зараз, увесь.
— Ви погостюєте в нас трохи? — Ерікове обличчя здається мені дивно знайомим. — Я страшенно радий, що в Керстін з’явилася кузина. І ви дуже схожі. Будете нашою гостею?
— Подивимось. У мене є робота.
Наче я зараз маю вибір! Ще й знущаються.
— Торі, ходімо, я дам тобі сухий одяг.
— Переб'юся. Я маю власний.
Я не вдягну її шмаття, навіть якщо мені доведеться ходити голою. Чого витріщився, красунчику? Що тебе дивує?
— Нічого, Еріку, все гаразд. Торі просто трохи перевтомилась. Еде, перенеси її до каюти, будь ласка.
Я так розумію, моєї згоди тут ніхто не питає. Ед піднімає мене і несе до каюти, зрадник. Я відвертаюсь до ілюмінатора. Яхта швартується, матрос ловить линву. Не хочу нікого бачити.
— Так і будеш стояти? — Бартон, я зараз страшенно зла. — Ти чуєш мене?
— Чого тобі треба?
— Я хочу тобі дещо пояснити, може, тоді у твою дерев'яну макітру зайде якась конструктивна думка. Але май на увазі: двічі я не повторюю.
— І що ти зробиш?
— Просто пристрелю тебе. Ти вичерпала ліміт мого терпіння. І ще одне: не смій грубіянити Ерікові.
— Хто грубіянив?
— Та хто ж, як не ти?
Дивно. А мені здається, що я була з ним аж надто ввічливою…
— Дурня якась. Мені твій Ерік нічого не зробив, тож я говорила з ним досить привітно… Бартон, якби ти знала, як ви мені всі набридли! Знаєш, чого мені зараз хочеться? Сісти на літак, і хай він знову впаде в джунглях. Я з них ніколи більше не вийду, аби тільки всіх вас не бачити. Вашими секретними операціями, дурнуватими уявленнями про світ і брехнями я сита — далі нікуди.
— Он як…
Вона замислено дивиться на мене. Чому я її не втопила? Знаю, чому.
— Одягнись. Ось мої джинси та майка.
— Усе це на мене завелике. У тебе фігура, як у стриптизерки.
— Не дратуй мене, Величко. І вдягнися, на люди йдеш.
— Мабуть, ти боїшся, що твій Ерік витріщатиметься на мене.
— Ні. Ерікові не подобаються обтягнені засмаленою шкірою маслаки. І він любить жінок, які дбають про себе, а ти…
— Побігаєш тиждень джунглями, і ти така пещена не будеш.
— Вибач.
Вона знову дивиться мені просто в очі. Мабуть, шукає там мого кота — але марно. Я впораюся з тобою й так, якщо припече.
— Де мій одяг? Я не хочу вдягатись у твоє.
— Я викинула те шмаття. Воно було подерте, поплямоване кров'ю і непридатне. Скажи мені… чому ти не довела справи до кінця?
— Ти про що? А, он воно як… Ти була вже майже мертва, приємний спогад, знаєш?
— То чому?
— Через дівчинку. Чого витріщилась? Я подумала: а якщо то твоя дівчинка? От утоплю тебе, а вона шукатиме тебе, шукатиме… Чого ти на мене так дивишся? На мені візерунків немає.
— Нічого. Це я так… Одягнися, будь ласка. Я втомилася воювати з тобою.
Вона йде. Весь мій запал кудись щез, а я ж хотіла наговорити їй ще купу неприємних речей. А тепер відчуваю тільки пекельну втому. У мене відчуття, що я ніколи не відпочину. Я хочу десь зачинитись — і спати, спати…