— Торі, це я.
Луїс заходить до каюти. Він десь уже розжився іншою сорочкою. А я досі стою над купою джинсів і майок. Мені неприємна сама думка про те, що я можу зробити щось так, як хоче агент Бартон.
— Давай допоможу. Ти від вітру хитаєшся.
— А ти?
— Я відпочив. Послухай, Торі, я хотів тобі сказати… Можливо, треба дати їй шанс? Принаймні вислухати те, що вона скаже. Торі, тебе ніхто не примушує любити її, але перш ніж робити висновки, треба мати повну інформацію.
— Ти гадаєш, ми її матимемо? Вона знову набреше нам — і ще гірше заплутає справу. Я не вірю цій жінці.
— Так, і маєш підстави. Але знаєш, мені здається, що в неї до тебе з'явився… власний інтерес. Я думаю, вона завжди хотіла мати сестру.
— Якщо все це не було інсценуванням. Луїсе, я не вірю їй.
— Одягнися, я ж не залізний.
— От, бачиш? Усе змінюється. У джунглях це тебе не бентежило. Там було все просто, ми — і решта. А тут…
— Те саме. Просто ти така засмучена, що не розумієш. Та ти побачиш, скрізь однаково. І ти бентежила мене завжди, просто тепер немає постійної загрози — і можна подумати про щось інше.
Досить з мене цього. Я вибираюся з каюти, Ед чекає нас на причалі. Я бачу вгорі будинок, а до нього така купа сходинок, що я одразу розумію: мені їх сьогодні не подолати. Але, крім мене, цього ніхто не повинен знати.
Велика кімната, світла й холодна. Цікаво, це й справді будинок Бартон чи якась їхня таємна база? Тоді їх непогано фінансують. От куди йдуть мої податки! І я не чекала, що зрадію, побачивши Гікслі та Брекстонів. Та мені трохи не до них. Я вмощуюсь у просторому фотелі, мої Сінчі сідають поруч. Брекстон привітно посміхається мені, а Джейк навіть помахав рукою, сам, не глянувши перед цим на Меріон, яка сидить пряма та велична, як статуя Феміди в залі суду, тільки очі не зав'язані і терезів у руках немає.
— Маєте втомлений вигляд, міс Величко, — Брекстон показує вставні зуби. — Ви досі не відпочили?
— Ніяк не вдається.
— Якщо хочете, я запрошую вас до себе на віллу — ми з Керолайн летимо туди завтра. Маю віллу у Венеції.
— Дякую, я подумаю.
Меріон кривиться. Звичайно ж, її злість бере. Бо я в її очах — істота не просто нижча, а взагалі порожнє місце, бо я ж не знайома з сенатором Трессоном та ще й чужоземка… Чомусь серед цих білих протестантів так само багато ксенофобії, як і в середовищі етнічних груп. Уже не знаю, чим їм усім так дошкулили іноземці, та знала я одного емігранта з Союзу — його привезли до Штатів майже дорослим — так от, він голосніше за всіх обурювався засиллям іноземців. Дідько його знає, може, тут повітря таке, що спричиняє цю хворобу? Але ж більшість населення Штатів у відношенні одне до одного теж іноземці — крім індіанців, звичайно, та вони якраз сидять у резерваціях і не виголошують фашистських промов. Чи то з Англії та хвороба переноситься? Я наразі не маю остаточної теорії.
Вони заходять по одному: сивий смаглявий чоловік із пронизливо-блакитними очима й посіченим зморшками обличчям, немолода азіатка в синьому офіційному костюмі і Керстін Бартон у джинсах і картатій сорочці — достоту такій, яка на мені зараз. Троє молодиків у темних візитках стають біля вікон, і я впевнена, що за дверима тримають напоготові ще кількох таких самих. Що тут відбувається?
Балконні двері прочиняються, і в них прослизає чорний кіт, який прямує просто до мене та влаштовується на підлозі, в мене під ногами. Я бачу, як Керстін здивовано округлює очі і показує на кота азіатці, але в цих жовтих квіток годі шукати співчуття, навіть якщо вони його висловлюють, з біса ви це зрозумієте. Тим паче що сивий збирається щось сказати.
— Пані та панове! Вас було запрошено сюди неофіційно, і я вдячний вам за те, що ви приділили нам трохи свого безцінного часу. Але справа нагальна, а оскільки всі ви люди поважні і маєте вагу в суспільстві, то в розголосі не зацікавлений ніхто. А наше бюро, яке не має стосунку ні до ФБР, ні до інших подібних організацій, відрізняється саме тим, що всі наші розслідування не відомі пресі. Тож усе, що зараз відбудеться, тут і залишиться. Якщо хтось із вас захоче заробити на сенсації, майте на увазі: в нас є матеріали, оприлюднення яких буде небажаним для кожного з вас. Будь ласка, Керстін, ознайом наших гостей із вмістом файлів.
Керстін тицяє кожному до рук теку. Я відкриваю свою — що ж, нічого такого, оприлюднення чого я б боялася, хай друкують на здоров'я, теж мені секрети! А це що? Записка. «Величко, не псуй мені гри і вдай засмучену. Не розумію, як тобі вдалося приховати свої кістяки у шафі так, що ми їх не знайшли? Але від сьогоднішнього дня я припускаю, що ти не маєш жодного. Це жалюгідно».