Бартон має рацію. Просто злочин Керрі, як і тих, хто сидить у Сен-Квентіні та інших подібних закладах, виліз із тіні. Якщо гріх робиться потай, то це наче й не гріх уже. Така протестантська мораль, і Брекстон разом із Меріон зараз наступили на ті граблі, що самі ж і кинули, — і вони добряче хряснули їх межи очі, аж виляски пішли.
— А смерть трьох людей хай лишиться на совісті місіс Брекстон. Зрештою, це ж вона з цим житиме. Вас більше не затримують, пані та панове.
Усі зводяться і йдуть до дверей. Що ж, гарна вистава, розіграна, як по нотах. От тільки за власними проблемами жоден із них не побачив тих дірок у версії про терориста, які помітила я. Вони всі тепер думатимуть тільки про Керрі, а про участь у цьому спецслужб навіть не згадають — лиш остільки, оскільки їх турбуватиме збереження їхніх брудних таємничою Розумно, чорт забирай, — докопатися до правди, аби цю саму правду й приховати!
— А вас, міс Величко, і вас, джентльмени, я попрошу залишитись.
Пам'ятаєте те кіно про розвідника? «А вас, Штирліц, я попрошу залишитись». Але навряд чи хтось із присутніх бачив той фільм. Багато втратили, до речі.
15
Кіт досі спить на моїй нозі. Я просто заклякла у фотелі, але мені так шкода будити його — доведеться потерпіти. Ед обійняв мене за плечі, для цього йому довелось перехилитися через бильця свого і мого крісла — сумнівне задоволення, на мій погляд.
Що ж, про частину правди ми дізналися. Я знала, що то хтось із них усе влаштував. Я ще тоді це знала. От тільки не могла зрозуміти, навіщо робити одну справу двічі. Ну ясно ж, якщо скінчилося пальне, літакові гаплик — і всім нам. То нащо було труїти пілотів? Отже, Керрі. Що ж, десь би я її зрозуміла, якби не жахливі спогади: ось глухне мотор, блідне стюардеса… Тоді вони — маю на увазі екіпаж — були для нас просто екіпажем. І для Керрі теж. Це для неї сивий пройдисвіт назвав усіх їх поіменно. Одна справа знати, що вбив якусь схематично позначену постать, інша — коли в цієї постаті є ім'я, риси характеру… Керрі добре попрацювала, а в неї ж було обмаль часу. Вона все дізналася про літак та екіпаж, прослідкувала, зіпсувала автомат… А якби Лінн не пішла по каву? Що ж, Керрі почекала б іншої слушної нагоди. Та тепер вона знає: Лінн була милою дівчиною, завжди готовою прислужитись і подбати про ближнього. А пілотів звали Бен і Стюарт. І вони померли в муках, я точно знаю. Що ж, хай тепер Керрі живе з цим.
— Це так дивно.
Керстін Бартон задумливо дивиться на кота, що спить, обхопивши мою босу ногу.
— Я вже вся затерпла. Мабуть, варто його розбудити.
— Він так дряпається, що я й пальцем не торкнусь до нього. А може і вкусити.
— Неправда, він милий. Чому ти його тримаєш, якщо так?
— Він просто тут живе, хто там його тримає. — Керстін розглядає кота. — У мене є синій британець Макс. Я придбала Клео, черепахову кицьку цієї ж породи. У неї народилося троє кошенят — доки ми здогадалися її стерилізувати. Так от, із цих трьох двоє синеньких кішечок були просто чудові, а цей чорний виявився справжнім чортеням. Він утік, як тільки зіп'явся на лапи. Став диким злодійкуватим привидом — то тут вирине, то там, краде їжу на кухні, в їдальні, з мисочок Макса і Клео. Я його зблизька бачу оце чи не вперше за останній рік. До речі, ім'я його — Віктор фон Валенберґ, скорочено — Торі. Йому два з половиною роки, він має прикру вдачу і потяг до бродяжництва.
— Знущаєшся?!
— Свій свояка бачить здалека. — Керстін розглядає мене прискіпливо й іронічно. — Ходімо обідати.
— Ні.
— Звичайно ж. Тобі, як і твоєму тезкові, легше сказати «ні», аби не поступитися власною свободою. Але я не зазіхаю на твою свободу, пообідаємо — і вимітайся. Це Ерік вас запрошує.
Ерік? Я… не знаю. Мені не хочеться бачити його — мабуть, тому, що знаю: мені він не дістанеться навіть у тимчасове користування. Але саме такий вигляд має чоловік моєї мрії, якщо ви розумієте, про що я. І мені раптом стало зрозуміло, що я… завжди шукала його. Чи принаймні такого самого. Та гадаю, Ерік існує в єдиному екземплярі.
— Добре. Та мені треба помитись — океанська вода неприємна.
— Півгодини тобі вистачить.
Вистачить, аякже. Не глянувши ні на кого, я виходжу в коридор. Кіт від несподіванки підскакує, потім поважно йде слідом. Ніхто з них не повинен зрозуміти, що зі мною коїться. Ерік. Чорт забирай, він потрібен мені.
Ось біла кімната. Ліжко хтось дбайливо застелив, на ньому лежить свіжа сорочка і пеньюар, якийсь одяг висить у відчиненій шафі — певно, аби я одразу помітила. Що ж, я помітила, та не вдягну його. Керстін Бартон, мені твоє шмаття завелике, корово ти така.