Я роздягаюсь і лізу під душ. Я хочу змити це відчуття, розчинити його у воді: чоловік, котрий потрібен мені, належить іншій. Він кохає її — інакше б не дивився на неї так, не терпів би її роботи… Він щасливий з нею. Вона з тих жінок, яких не зраджують. А я… Чомусь я думала, що мені не потрібен чоловік поряд. Я помилялась. І що мені тепер робити? Я знаю, що. Я повернуся назад, у джунглі. Я втечу звідси і заспокоюсь. Це все оця цивілізація, вона шкодить мені, тут забагато емоцій. Я не хочу ніяких емоцій. Я давно вже не маю майже жодних.
— Віко!
Тітка Роза. Господи, мені нарешті дадуть спокій? Я хочу побути на самоті.
— Я у ванній.
— То виходь.
Уже йду. Що мені ще залишається?
— Віко, цьому треба покласти край.
Вона сидить у фотелі, обличчя в неї вже не таке хворобливо бліде, це вплив морського повітря, звичайно. Вона така сама — затишна та м'яка, з великими сумовитими очима кольору молочного шоколаду.
— Розо, ти про що?
— Ти знаєш, про що. Віко, тобі треба перестати тинятися світом, ти ж хороший лікар, треба вже якось шукати стабільності. Бачиш, у яку халепу ти тепер потрапила?
— Розо, стабільність я маю. У мене є постійна робота, і моє життя мене цілком задовольняє. Моя стабільність полягає ось у чому: я роблю, що хочу, мене ніхто не зраджує, я можу говорити те, що думаю, і тому, кому вважаю за потрібне… Крім того, я не мушу ходити до синагоги чи церкви.
— Віко, це все дурниці. Звичайно, я розумію, твоє життя завжди було тяжким. Я намагалась полегшити його, як могла, але все одно. Віко, дівчинко моя, я просто хочу, аби ти була щаслива. Я хочу бавити онуків, бачити твою усмішку… Розумієш?
— До чого ця розмова? Розо, мені всього цього не треба. Правда, зовсім не треба.
— Оце ж і є найгірше.
Вона засмучена, але що я можу їй сказати? Ми навмисне обминаємо в розмові Гарольда, багато що обминаємо, бо суть справи не змінюється. Я повернусь до свого життя — того життя, що було в мене до всієї цієї історії. Дещо, звичайно, буде по-іншому, та не у принципових питаннях.
— Керстін така мила, ось привезли мій одяг… Я поки що не повертатимусь додому. Там працюють будівельники, треба ж відновити все… Та й не знаю, як я зможу там далі жити? Гарольд…
Усе одно цього було не обминути. Я знала.
— Вибач. Це моя провина. Я не повинна була вплутувати вас у це. Уявляю, як мене кляне зараз Дженна.
— Він давно з нею розлучився, вона вийшла потім за Пола Ґольдблума, в них уже є діти… Він жив сам, останній рік ми часто бачились.
— Вибач.
— Нічого. Куди ж тобі було податися ще?
— У світ, Розо.
— Віко, я сумую без тебе. Невже є така необхідність їздити чортові на роги? Колись ти можеш так і загинути.
— І це буде найкраще, Розо. Але ще не тепер. Спершу я маю владнати кілька нагальних справ.
Вона з жалем дивиться на мене. Очі її поволі наповнюються слізьми. До біса, я не хотіла всього цього, але що я їй могла сказати, крім правди? Не можна брехати тому, кого любиш. Для брехень існують вороги.
— Одягайся до обіду. Там у шафі одяг, купили для тебе — я попросила Еріка, він подбав, оце сьогодні привезли. Віко, Ед дуже милий, та й Луїс теж. Може…
— Розо, це неможливо.
— Чому?
— Я не можу тобі сказати.
Що я їй скажу? Що з тієї хвилини, як я побачила Еріка, всі інші перестали для мене існувати? Я помру, якщо хтось дізнається про це.
— Добре, не будемо про це. Віко, ти скидаєшся на привида. Тобі треба дбати про своє здоров'я. Волтер… до речі, як ти могла таке вчинити з ним? Такий милий хлопчик, ти розбила йому голову, а він так старанно лікував тебе, мене заспокоював… Віко, я не розумію, що з тобою діється. Тобі треба відпочити, кудись поїхати — не працювати, а просто так… Віко, ти чуєш мене?
— Так. Не хвилюйся, тобі не можна хвилюватися. Я відпочину — потім, добре? А зараз я мушу повертатися до Ла-Пас, тамтешня місія чекає на мене, а вже згодом…
— Ти й сама в це не віриш. А я так мріяла, що ось ти виростеш, вийдеш заміж, народиш діток… У Еріка й Керстін такі милі дітки — близнюки, Стівен і Лілі, ти їх бачила. Як дивно складається доля — отут віднайти сестру. Ви дуже подібні, знаєш? І це добре, ось я помру, а в тебе залишиться рідна людина. Керстін обіцяла розповісти про свою матір. Віко?
— Ти сама не розумієш, що говориш, Розо. Керстін Бартон не годиться мені в родичі. Я не терплю цієї зарозумілої злостивої суки і не хочу мати з нею нічого спільного. І як тобі могло на думку спасти, що я з нею…