Я не терплю її поряд, бо це її цілує Ерік щоночі. Це вона народила йому дітей.
— Віко! Як ти можеш!
— Так. Ходімо обідати, я голодна.
— То хоч одягнися по-людськи, Ерік так клопотався…
— Ти йди, я не забарюся.
Я витягаю з шафи одяг. Ерік клопотався про нього? Кілька гарних суконь різного призначення, ошатний костюм, черевички й білизна — усе найдорожче. Іноді я так одягаюсь, та дуже рідко. Мені зручніше в джинсах і майках, ще й босоніж. Але я вдягну це, бо то Ерік купив для мене. Навіть якщо це просто вияв гостинності. Зрештою, я поверну гроші, випишу чек — і все.
Вони всі вже чекають на мене. Їдальня витримана в тому самому стилі, що й весь будинок — максимум світла та квітів, а повітря з океану таке, що й дихати ним шкода. За столом, окрім Еріка, Керстін і нас, ще той сивий чоловік, що провадив розмову, жінка та хлопчик років одинадцяти, з невиразними азійськими рисами й несподівано яскравими блакитними очима.
— Сідай, Торі, ти трохи забарилась.
Я мовчки сідаю на вільне місце — біля азіатки. Ерік у сліпучо-білому костюмі та червоній сорочці такий гарний, що я ладна дивитись на що завгодно, тільки не на нього. Інакше я не зможу приховати… не зумію. Тому я дивлюсь на квіти.
— Знайомся, Торі. Це мій батько, Рон Бартон, його дружина Міцуко та мій брат Саймон.
— Приємно.
Це все, що я можу сказати. Я ж не дикунка, зрештою, тому можу бути ввічливою. Ось від кого успадкувала Керстін свої нахили. А де ж матуся? Азіатка, вочевидь, друга дружина. Та, власне, мені нецікаво. Я поїду звідси дуже скоро. За столом точиться розмова, а мені байдуже. Джунглі співають у моїй душі, я так тужу за тим лісом, за зеленавим вогким присмерком, мені так незатишно тут…
— Ви зовсім нічого не їсте. — Міцуко робить співчутливу міну. — Вам треба їсти, Волтер казав, що ви зовсім виснажена.
— Він нікудишній лікар. Мене ще багато залишилось.
Я не можу їсти. Я не хочу нікого бачити. Ерік про щось говорить з Едом, тітка Роза спілкується з малим, старий Бартон і Луїс теж знайшли тему — я не дослухаюся. Мені просто хочеться піти звідси.
— Ви погано почуваєтесь? — Міцуко грає роль дбайливої матусі.
— Зі мною все гаразд.
Нарешті обід скінчився. Усі встають і розходяться, а за коктейлями спілкуються далі. Милий обід у великій родині. Тільки це все брехня. Ніяка ми не родина, і цим людям щось треба від мене, щось вони замислили, багато чого не сказали і гадають, що я цього не помітила. Я, може, недостатньо вихована — хоч тітка Роза старалась, та бач! — але я не дурна.
— Вам дуже личить сукня.
Ерік. Я зводжу на нього погляд. Він усміхається мені, ця усмішка трохи дитяча та… справжня. Господи, що за муку я терплю!
— Дякую. Скажіть мені, скільки ми вам винні — я випишу чек.
— Що ви! Не треба мене ображати. Знаєте, я страшенно зрадів, коли Керстін сказала, що знайшлась її кузина. Їй потрібен хтось… хтось такий, як вона. З багатьох причин подруг вона не має, а тут ви. Тому ви завжди бажана гостя в нашому домі.
У їхньому домі. Що я маю робити? Я повинна поїхати звідси, доки не потрапила в дурне становище. І доки Керстін нічого не помітила, бо цього я боюся найбільше. Тільки б вона не помітила! Ото вже зловтішатиметься!
— Так, дякую. Ми, здається, на острові? Коли я можу поїхати й чим?
— Поїхати? А Керстін казала, що ви погостюєте кілька днів!
Його довгасті сині очі в чорних густих віях — такі неймовірні, здивовані… Як подобаються мені ці очі… Я повинна тікати, тікати звідси.
— Ні, вона помилилась. Я мушу їхати. На мене чекає робота.
— Розумію. — Він задумливо дивиться на мене. — Та мені здається, що вам не завадив би відпочинок.
— Ні, ні, я мушу їхати. Якщо можна, то просто зараз.
— Добре, як скажете. Я звелю приготувати гелікоптер.
Я притьмом біжу до кімнати й хапаю свою сумку. Я втечу від них усіх, утечу назавжди. І з часом мені переболить. Чорний кіт простує за мною, а я біжу сходами до злітного майданчика, де набирає обертів пропелер гелікоптера. Він схожий на велику бабку — банальне порівняння, але таки схожий.
Чорний кіт стрибає в кабіну й дивиться на мене, чогось чекаючи. Що, красеню? Хочеш побачити світ? Це твоє право, але краще тобі залишитись. Може, якось іншим разом.
— Я візьму його. — Ерік так близько, бо гелікоптер страшенно гримотить. — Ви впевнені, що не можете лишитись?
— Так. Подбайте про тітку Розу.
Я сідаю до салону, й гелікоптер відривається від землі. Я впевнена, що повинна їхати, тепер уже остаточно. Його долоня така міцна й тепла. І запах його тіла… Тікати, негайно!