— Мем, ми повертаємось. — Пілот здивовано дивиться на мене. — Я дістав наказ повернути, місіс Гамільтон наказує.
Гамільтон? Он воно що! Ясна річ, Бартон — дівоче прізвище й робочий псевдонім водночас. Керстін Гамільтон — що ж, непогано. Але так не буде, як вона хоче.
— Якщо ти повернеш, я прострелю тобі голову — пістолет у мене не забрали.
— Але тоді машина впаде в океан і ви теж загинете, — пілот посміхається.
Даремно посміхаєшся, юначе.
— Що ж, це мене цілком задовольняє.
Він полотніє і щось говорить у мікрофон. Він думає, що я божевільна, але це не так. Мені просто треба побути на самоті… Останнім часом мені так незатишно й боляче… Я відвикла від такого.
— Спускайся.
Он уже видно будинки, це Ел-Ей. І там унизу я зійду, місце є.
— Але там не можна…
— Я тобі кажу — спускайся.
Він страдницьки зводить очі до неба — кого ти хочеш там побачити, хлопче? Він не почує тебе, бо надто гримотить твоя залізна бабка. І потім, Він, мабуть, не дуже прихильний до всього, що літає супроти Його волі.
Гелікоптер сідає на дах хмарочоса, на якому є майданчик з літерою Н. Законослухняний сучий син. Усі вони тут такі. Добре ж, спущуся вниз, не злиняю. Я зістрибую вниз і біжу до дверцят — світ такий чіткий і пронизливий, пилинки видзвонюють у гарячому повітрі.
Я спущуся вниз — і цілий світ упаде мені до ніг. Я робитиму, що схочу. А тітці Розі потім подзвоню. Треба тільки прикупити набоїв, а ще — перекусити, бо я так справді охляну. На тому обіді я так намагалася не дивитись на Еріка, що не проковтнула ні крихти. Колись давно — мені було тоді років отак із десять — у дівчат з'явилися ляльки виробництва Німеччини. Вони так відрізнялися від наших, як кришталева ваза від глиняної макітри. Я не була ні балуваною, ні примхливою, але мені так схотілося такої ляльки! Боже мій, тільки уявляла собі, як воно — заплітати й розчісувати її шовкове волоссячко, дивитися в очі, наче справжні, обрамлені чорними м'якими віями…
Та хіба могла я розповісти про свою мрію тітці Розі? Я боялася. Я тоді ще прокидалась ночами і нажахано шукала тітку Розу очима — ану ж вона мені наснилася, а я оце в інтернаті! Та вона була поруч — завжди. Але про ляльку я їй не сказала.
Мабуть, у мене організм якось неправильно влаштовано: якщо вже закортить мені чогось недосяжного, то стає зовсім погано. Тоді я захворіла. Я просто лежала і не мала сил підвестися. Я відчувала, як повітря проходить крізь моє тіло. Тітка Роза злякалась, тягала до мене лікарів — марно. А потім прийшла Наташка. Її не впускали до мене, та вона таки впросила. У неї був для мене подарунок — лялька. Її названа мати працювала тоді в «Дитячому світі», тож ляльок привезли, їх одразу ж розхапали «свої», і вона взяла двох для нас із Наташкою. Уже до вечора моя хвороба минулася. Тітка Роза звела факти докупи, а потім плакала і просила: якщо мені ще чогось припече, щоб одразу говорила.
Але я не використала її доброти жодного разу. Просто я навчилася керувати своїми бажаннями. От тільки Ерік мені не дістанеться ніколи. Я не посмію жодного слова промовити про те, що відчуваю до нього. Я просто зникну. Мені нема чого сказати моїм Сінчі, хоч я люблю їх обох. Мені нема чого сказати тітці Розі — вона засмутиться. І я не можу дозволити, щоб Ерік або Керстін помітили, що я… Ні. Цього не станеться.
Я біжу вниз брудними сходами. Не знаю, що це за місце, та в цьому будинку сьогодні порожньо. Думаю, тут просто офіси, а сьогодні, здається, неділя, «білі комірці» сидять удома й дивляться телевізори. Двері чорного ходу замкнено, та я просто стріляю в замок — от я й вільна. Чудове відчуття — весь світ переді мною.
— Цікаво, як далеко ти зібралася?
Я рвучко обертаюсь. Керстін Бартон. Звідки вона тут узялася? Несуттєво, все одно вона вже тут. І джунглі дзвенять у мені все голосніше, а прадавня пісня біля багаття лунає майже розбірливо…
— Там був іще один гелікоптер, і значно швидший, ніж Еріків. Стій де стоїш, Величко.
На мене дивиться чорне вічко револьвера. Що ж. Я згодна й на це, аби лише не відчувати такого страшного відчаю. Нікуди йти. Так, мені вже нікуди йти, глухий кут, із якого вихід лише один — саме такий. Що ж, так тому й бути.
— Я вистрілю, не сумнівайся.
Наче мені не все одно.
— Знаєш, коли в тебе робляться такі очі, я тебе починаю боятися.
І добре робиш, красуне. Та я не вбиватиму тебе, бо твоє життя дороге Ерікові. Я не завдам йому болю. Але я покараю тебе, змусивши до пострілу — того єдиного, що розв'яже кілька нагальних проблем. Ти вб’єш мене і ніколи не зможеш собі цього пробачити. Ти багатьох убивала, та вони не тривожать твоїх снів, бо так трапилось — от і все. Але мене ти пам'ятатимеш, Бартон, бо саме мене ти вбивати не хочеш. Щось тобі треба від мене. І щось ти до мене маєш, щось особисте. Але зараз ти вистрілиш, куля проб'є мені груди чи голову — і все скінчиться, ми з Та-Іньї підемо на очеретяні поля, вона розповість мені все-все, а я просто брестиму по траві.