— Смерть іще кількох не мала значення, — я обіймаю Еда. — Заспокойся, любий. Ти нічого не доведеш цьому панові, бо він за все своє життя нічого не створив. Важко народити людину, а вбити — раз плюнути, а вже чужими руками — так навіть зручно якось. Не витрачай на нього запал, він усе одно залишиться впевненим у своїй винятковій правоті.
— Не треба іронізувати, міс Величко. Адже саме нам мільйони людей завдячують своїм спокійним життям.
— А нам що з того? Ми не належимо до тих гіпотетичних мільйонів.
— Гаразд, потім про це. Усе це просто балачки.
— Тепер — звичайно, бо Курт знає, що Керстін живісінька, що ви пошили його в дурні, і прагне реваншу. І десь знову гримне, так?
— Так. Але ви недооцінюєте себе, міс Величко. Саме ви вбили Педро Монтою, чи не так? І саме ви поцупили з його сейфа цінні речі?
— Верзете, як перед смертю, містере Бартон. Усе це словоблудство. А правда в тому, що діло у вас не пішло на лад і ви збираєтесь почати все знову, а мене виставити в ролі наживки. І ви поспішаєте, бо лайно кипить уже біля самих ваших дверей: Курт учинив напад на будинок вашого зятя, ви підставили власних онуків. Гадаю, ви це вчинили навмисне, щоб мати підставу знову кинути мене вовкам на поталу і щоб тінь вашої совісті покірно мовчала. Тепер ви просто впевнені, що повинні так вчинити.
Керстін трохи сіпає бровою. Я весь час дивлюся, як вона реагує. Вона ледь сіпає бровою — нервує? Чи це їй просто незручно чути правду? Яка різниця.
— Міс Величко, ви завжди підозрюєте людей у мерзенних намірах?
— Я просто завжди бачу, коли мені брешуть, містере Бартон. А ви брешете не тільки мені, але й собі.
Він зводить на мене свої неприродно яскраві очі. У них миготять блискавки. Здається, я таки дістала його.
— Можливо. Але сейф Педро ви обчистили. Керстін бачила скриньку з твердого матеріалу, оздоблену золотими цвяшками, що зображають сузір'я. Де вона?
— Не ваше собаче діло.
— Ви не розумієте, міс Величко, — голос його надто спокійний, аби можна було припустити, що він говорить правду. — Та скринька — сама по собі надзвичайно цінна річ, артефакт часів перших китайських династій. Ця річ згадується в багатьох рукописах різних часів, але коли три тисячі років тому її вперше згадав китайський історик, він налічував їй кілька сотень років. І те, що всередині, теж має свою цінність, але в порівнянні до ціни скриньки то дрібниця.
—І що?
— Ця річ у вас. Курт оголосив нагороду за те, щоб вас привели до нього живою. І тому я прошу вас віддати скриньку добровільно.
— Сказала ж, не віддам, ні вам, ні Куртові. Вона мені й самій подобається.
— Це добра думка, міс Величко, якби не один нюанс. — Вельмишановний містер Бартон глузливо посміхається. — Ви не зможете її продати, на неї полює надто багато людей, і доки вона у вас, ви не матимете спокою.
— Я не віддам цієї штуки. Вона моя, ви не маєте права в мене її забирати.
— Міс Величко, ви забуваєте, що тут ви на моїй території. А ще з вами двоє ваших друзів — чи коханців? І ваша тітонька, мила дама, я…
— Досить. — Керстін рвучко підводиться. — Це огидно, і ти сам це знаєш. Вона не буде допомагати нам, якщо ми погрожуватимемо. Хіба ти не бачиш?
— Бачу, але варто було спробувати. — Бартон раптом усміхається — наче блискавка сяйнула, відмолодивши на мить його лице. А він колись був красунчиком! — То ти пропонуєш сказати їй?
— Я сама скажу. Я так вирішила.
—Керстін, я б не хотів…
— А мені на це начхати, тату.
О, скандал. Я іноді люблю споглядати скандали. Усі ці люди довго вдають, що все гаразд, брехня так уїлася в них, що вони навіть у родині зберігають потрібну міну, але людська природа не терпить штучного, і рано чи пізно, та в людей зриває дах, і, як правило, у геть невідповідний час. І тоді все, що так старанно приховувалося, вилазить на публіку. Не варто було й старатися.
— Керстін, я тобі наказую!
— Засунь свій наказ знаєш куди? Ти поставив під загрозу мою родину. Ти бачив, що зробили з нашим будинком? Ми не зможемо більше почуватися там у безпеці, доки Монтоя живий. І ми потребуємо її допомоги, якщо тобі мало того, що вона мені кузина, — подобається їй це чи ні. Я діятиму так, як вважаю за потрібне.
— Гаразд. — Бартон утомлено примружує очі. — Я згоден. Міс Величко, панове, прошу мені вибачити, я маю йти.
Він виходить з альтанки, напруга спадає. Можливо, вони влаштували все це навмисне, аби ми розслабились і проґавили щось важливе. Та дзуськи!
— Випиймо чогось. — Керстін переводить подих. — Еде, будь ласка, налий мені соку.