— Маєш на увазі джунглі? Чи якусь нерозвинену країну?
— Ні. Там у нього скрізь є спільники. Нам потрібна країна, де Курт не буде диктувати своїх правил, а гратиме за нашими.
— Що ти маєш на увазі?
— Ти заманиш його в Україну.
— Ти здуріла.
Я хочу повернутись у джунглі. Я пам'ятаю Україну, але якось розмито, наче то було не зі мною. Я хочу повернутись у джунглі, бавитися з великими котами та блукати в зеленому присмерку. І запалити свій вогонь — той, що чекає на мене. І якось до нього прийде Та-Іньї.
— Це єдина країна, де ти почуватимешся досить вільно, хоча вона суттєво змінилась відтоді, як ти поїхала. Але ми впораємося, побачиш.
— Я не хочу повертатися туди.
— Цього я не розумію. Я була там, жила кілька років, і мене туди тягне постійно, я сумую… А ти там народилась — і не хочеш повертатися?
— Саме тому. Я надто добре знаю цю країну, аби хотіти туди повернутися.
— Але Штати тебе теж не вдовольняють!
— Так. Мені тут нестерпно.
— А в джунглях тобі краще?
— Набагато.
— Господи, Величко, ти зовсім здичавіла. Але це все емоції. Скажи мені — просто зараз — ти згодна допомогти?
— Так. Але скриньки я вам не віддам.
— Та чорт із тобою, не віддавай. Я навіть не буду допитуватись, де ти дістала собі хижака, що так і вистрибує назовні, коли треба й не треба.
— Та пішла ти!..
Вона дратує мене. Я розумію, що вона натиснула на єдину кнопку, на яку варто було натиснути: той вибух в Атланті. Якби вона звернулась до моїх патріотичних почуттів, я б її просто послала. Мені не подобається жодна людська спільнота, вона мене дратує. Перед! мною цілий світ, і я сама виберу, яку його частину любити.
Я заходжу до будинку. Малий Саймон дивиться відео, я сідаю поруч. Якісь цигани, яскраві спідниці, хустки — і струнка постать чоловіка з чорним хвилястим волоссям і чудовими синіми очима. З екрана на мене дивиться моя мрія. Ерік.
— Це…
— Ерік тут добре заграв, правда? — Саймон говорить це тоном знавця. — Це його перший фільм, «Циганський барон», він зробив його зіркою. Ти не бачила?!
— Ні.
— Ти не дивишся кіно?
— Я працюю в місцях, де немає кіно.
— А де ти живеш? Там теж немає кіно?
— Немає.
Ерік дивиться на мене з екрана телевізора, і я не можу ворухнутись, бо очі мої прикипіли до нього. Який він тут…. Боже, за що мені це? Я мушу йти, мені хочеться відпочити, але чомусь мені здається — якщо я встану, сльози просто вихлюпнуться з мене. Цього ще бракувало!
— Я покажу тобі фільми з Еріком, у мене є всі, навіть не дуже вдалі. Ти теж будеш агентом?
— Ні.
— Твій кіт подряпав мене.
— Не треба було його чіпати.
Я не хочу розмовляти з малим Бартоном. Я хочу просто посидіти й трохи зібратися.
…Ця кімната, мабуть, колись належала Керстін. Ліжко під запоною, білі шафки, килим, кілька ляльок. Вони не схожі на тих, які колись викинула тітка Софія, але… Я вмощуюсь у фотелі й беру до рук книжку. Я вдам, ніби читаю, і трохи заспокоюся. Мабуть, таки треба пристати на пропозицію Керстін. Чом би й ні? Курт уб’є мене, неодмінно вб'є. І це добре. Я піду з Та-Іньї, ми сидітимемо біля багаття, слухаючи джунглі, і спогад про Еріка не ятритиме мені душу. Усе моє недоладне життя залишиться десь там, далеко. І буде лише нічне полум'я, а потім ранок. І так буде завжди. Я погоджуся, ще б пак!
— Ти тримаєш книжку догори ногами.
Керстін увійшла, а я не чула. Що ж, пошукаю собі іншого місця. Вона дивиться на мене якось так… ні, не треба мені твого удаваного співчуття, Бартон. Та й справжнього не треба. Тільки не від тебе.
— Сиди, ти мені не заважаєш.
Вона відчиняє шафу, витягає одяг і перевдягається. Вона така гарна, що я просто знемагаю з розпачу. Скільки їй може бути років? На вигляд років двадцять п'ять, а насправді? Я не маю жодного шансу.
— Послухай, Торі, коли ми вже працюватимемо разом…
— Що ти маєш на увазі?
— Як це — що? Чи ти думаєш, що поїдеш туди сама? Ти гадаєш, що в потрібний момент зможеш зробити все як слід?
— Тобто вбити Курта? Бартон, цей йолоп застрелив Гарольда. Звичайно ж, я не лишу його живим.
— А якщо він виявиться спритнішим?
— Тоді залишу його тобі і твоєму татусеві. Потягнете жереб, і хтось із вас до нього дошкребеться, я у вас обох вірю.
— Торі, що відбувається?
Вона сідає на підлогу біля крісла й дивиться мені в очі. Кого ти хочеш побачити там, Бартон?