— Нічого. Я трохи не розумію, що ти маєш на увазі.
— Тільки те, що ми поїдемо туди вдвох. Нарізно, але я страхуватиму тебе, завжди буду в тебе за спиною.
— Це мене страшенно потішає.
— Ти зовсім не хочеш бачити своєї батьківщини?
— Я там чужа.
— І тут чужа?
—І тут теж. Я скрізь чужа.
Тільки лапаті пальми махають мені зеленими долонями, а пістряве птаство гукає у простори, кличе мене. І я повернусь туди, бо там мені добре. Там усе просто й прозоро: або ти, або тебе. Закон джунглів: кожен сам за себе. І не болить душа за тим, що хтось не зміг вижити. Човен пливе, панове!
— Гаразд. Документи готові, вилітаємо за кілька днів.
Вона рвучко зводиться й іде з кімнати. Я розумію, вона роздратована, але що я можу зробити? Ерік… «Якби я не зустрів Керстін, я б закохався у вас, Торі». Але він зустрів її. Я не встигла.
Я йду з кімнати, спускаюся сходами. Цей будинок і до п'ят не доростає ні нашому з тіткою Розою, ні Еріковому, але він досить затишний. Просто на душі в мене… Чорна тінь виходить назустріч. Я беру на руки пухнастого волоцюжку. Оце, можливо, єдина істота, яку я згодна терпіти поряд, — принаймні зараз.
17
Не знаю, на що я сподівалася. Мабуть, ні на що. Я навіть ні про що не думала, я відгонила від себе думки — інколи думати зовсім не варто, просто прокручуєш у мізках якусь веселеньку мелодію, ото й по всьому, і жодної найжалюгіднішої шпаринки, у яку б могла просотатись думка. Не знаю, чи всі так уміють, та мені, зрештою, байдуже.
Сказати, що ця країна змінилася, — нічого не сказати. Я витріщаюся на кожному кроці, як дикунка. Он газетний кіоск, завішаний журналами з голісінькими дівками. Он молодь, що мало чим відрізняється від своїх ровесників за кордоном: галасують, сміються, п'ють пиво, обіймаються просто неба.
А головне — змінилося щось невловиме, загальний тон, настрій, не знаю навіть. Просто це інша країна, не та, з якої я колись поїхала. І справа навіть не в тому, що крамниці завалені товарами, про які колись ми не могли і мріяти, бо навіть не підозрювали про їхнє існування. Ні, справа не в цьому. Просто інші стали люди. Різніші.
— Це ваша машина.
Оцей здоровило з голеною головою зустрів мене в аеропорту Бориспіль. Я й раніше бачила таких типів, різних за кольором та модифікацією. Ці завзяті хлопці всюдисущі, саме вони мають реальну владу в тих країнах, де мені доводилось працювати. Але тут!.. Мабуть, мені слід позбутися цнотливості у ставленні до моєї історичної батьківщини. Це інша країна. Я її не знаю.
Машина непогана — майже новий «лендровер», темно-зелений, приємно блискучий. Що ж, із таким залізним конем я не пропаду.
— А Керстін?
— Що Керстін?
— Чому вона не приїхала?
— У неї інші плани.
Я не збираюсь нікому нічого пояснювати. Я не збираюся зав'язувати дружніх стосунків. З мене досить того, що з туги за Едом та Луїсом крається серце, з мене досить того, що поклик джунглів бринить у моїй душі. Кожен сам за себе. Я порушила цей закон — от і маю біль у душі. Щось пробилося крізь мій панцир, щось таке, чому я рада і не рада. А ще ж тітка Роза, якій я не можу навіть подзвонити, аби не наражати її на небезпеку, і мертвий Гарольд, і аж надто живий Ерік… І пухнастий чорний дикун, що невідступно переслідував мене… Я не хочу всього цього. Це порушує мій спокій.
Я закидаю сумку на заднє сидіння і вмощуюся за кермом.
— Підкинеш мене до міста?
Це хлопець, що зустрів мене. У нього масивний торс, голова в рубцях, а щелепу йому ламали принаймні двічі, від чого його обличчя стало трохи асиметричним. За таку фізіономію треба відразу до буцегарні пакувати, а цей, бач, досі на волі, як птах на гілці. І він іще тут, а я про нього вже й забула. Я взагалі не дуже фіксую увагу на навколишньому світі. Мабуть, я трохи нервую? Хтозна. Власне, я не знаю, куди мені їхати. Маю атлас, також Керстін мене намагалась чогось навчити, але то дарма, все одно в моїй голові нічого корисного не осіло. Я знаю, що зорієнтуюся сама, ніколи не заблукаю, ніде. Наче в мене всередині є компас — я завжди знаю напрямок.
— Сідай.
Він умощується поряд. Від нього пахне якимось вишуканим одеколоном, який йому зовсім не пасує. А що б йому пасувало? Я вже знаю. Мастило для зброї.
— То Керстін не приїде?
От, чорт забирай, напосівся на мою голову. Далася йому та Бартон!
— Я маю тут свої справи. Я нічого про неї не знаю.
— Он як?
Я мовчу. Я не хочу з ним розмовляти. Мені начхати на нього, на таких, як він, і на не таких також, а взагалі, на всіх них. Я приїхала сюди, аби вбити Монтою. Або щоб він убив мене. Як карта ляже. Мені, власне, все одно. Тітка Роза дарма поклала на мене життя, нічого путнього з мене все одно не вийшло.