— Ти небалакуча.
Я затято мовчу. Хай він вимітається, он уже маячить місто.
— Уже місто. Виходь.
— Мені треба трохи далі. Підвези мене до центру.
Йому треба! Бачили ви таке? А мені якраз не треба, я навіть заїжджати сюди не хочу. Я не пам'ятаю, яким було це місто колись. Я була тут єдиний раз і мені зовсім не цікаво. Я не радію зі свого повернення.
— Мені туди не треба.
— Ну чого ти? Хоча б до метро. Жаркувато пішки!
— Вимітайся!
Нема коли мені церигелії розводити! Я маю їхати у протилежний бік і чудово це знаю.
— Послухай, давай поговоримо…
Пилинки бринять у повітрі, а великий Сонячний Кіт потягується, мружачись на зовнішні подразники. Цікаво, якщо я його зараз уб'ю, куди я діну труп?
— Усе, все, порядок. Уже йду. Приємно було познайомитись, щасливої дороги, вдалого полювання…
Він поспішно вискакує просто в пащу Інки — Сонця. Золотисте гаряче ско фіксує його тінь на асфальті. Кожен з нас має тінь. Вона, як і апетит, ніколи нас не зраджує. До речі, треба десь перекусити…
Я розвертаю машину і їду. Я знаю, куди я повернуся. Цікаво, чи Курт стежить за мною? Я нічого такого не помітила. Не знаю, чи це спрацює, але є одна перевага: якщо десь таки вибухне, я цього не побачу. Я бачила досить болю. А той вибух в Атланті мене просто доконав, та й не тільки мене. Бідолаха О'Ніл потім кілька тижнів пив не просихаючи, і якби не моя відраза до спиртного, я б теж щось таке зробила.
Колись обабіч дороги стояли червоні щити, на яких біліли літери: у такому-то році в СРСР планується випустити стільки-то масла, чавуну, яєць тощо. І цифри з багатьма нулями. Вірилося слабко, бо магазини стояли порожні, продавці сиділи розгодовані й нахабні, а черги були, як до Мавзолею, що б не «давали» — чи то майонез, чи цукор, чи сірники… «Де дістав?» — питання, яке нікого не дивувало. Принаймні з цим тут упорались. Та й щити понад дорогою теж милують око: знайома до болю «Кока-кола», кава, послуги мобільного зв'язку… Я не впізнаю цієї дороги. Он стоїть заправка, така чиста й гарно обладнана, що аж дивно. Знаєте, які бувають заправки, наприклад, у Техасі чи Канзасі? Краще вам не знати. А якість бензину? Моя вам порада: якщо любите свою машину, ніколи не заправляйтесь у Мексиці. Тамтешній бензин, вочевидь, чимось розводять, як колись у нашому гастрономі продавці розводили сметану.
Я зарулюю на заправку.
— Повний бак.
Хлопчина в жовто-синій формі хвацько порається біля машини, я ж заходжу до магазину, що біля заправки. Мастило, запчастини, інструменти, у великому фірмовому холодильнику — напої. Жувальна Гумка, чіпси, шоколадні батончики… Наче й не виїжджала нікуди. Дядько Сем добряче тут попорався. Бач, стерво, вміє ж тихо працювати, чого ж було до Іраку з бомбами лізти? От і гикається тепер нам той Ірак щоразу, як десь гримне. Куди не поткнись, звідусюди мусульманські морди. Навіть Куртові вони гроші дають. Вони їх будь-кому дадуть, аби тільки в Білому домі частіше траплялися напади ведмежої хвороби.
Я купую ґумок, якихось батончиків із багатообіцяючою назвою «Сієста», кілька каністр мастила і домкрат. Я знаюся на місцевій валюті, Бартон мені пояснювала. Мені її вистачить, я вже зазирнула в бардачок — там лежить кілька тугих пачок, і рідні долари теж є. Чорт забирай, якась дурниця все-таки виходить. Коли я там, мені здається, що все рідне залишилося тут, в Україні, а коли я тут — мало не плачу з розчулення, розглядаючи пляшки кока-коли та портрети американських президентів на доларах. Треба якось визначитися з пріоритетами.
Я люблю дорогу. І ця дорога — особлива. Можливо, нею я повертаюсь у дитинство. Я знаю, це звучить сентиментально, але насправді так воно і є. Я бачила багато доріг. Я бачила багато сонць і хмар. Але такого сонця я не бачила більше ніде. І жовті плантації соняшників — я вже забула, як вони пахнуть. Соняшники в Канзасі і тут — це, панове, дві великі різниці. Тут я колись уміла відчувати смак життя, і це відчуття повертається.
Я спиняюсь на узбіччі й відчиняю дверцята. Посиджу, перекушу, помилуюсь пейзажем. Я пам'ятаю, як ми з тіткою Розою їздили на закупи до обласного центру. Там хоч іноді можна було дістати те, що було потрібне. З гіркою бідою взявши квитки, ми всідалися в біло-червоний «Ікарус», і він повагом рушав. Я завжди чекала того моменту, коли залізобетонна конструкція напису «НІКОПОЛЬ» залишиться позаду й автобус вирине на трасу. Мені подобалося все: і швидкість, якої набирав автобус, і позивні радіо, і те, як вітаються між собою водії, коли зустрічний автобус на мить порівнюється з нашим, — піднімають руки у привітальному жесті. Я вбачала в цьому якесь особливе дорожнє братство. Зрештою, так воно, мабуть, і було.