…Щось із силою б'є машину ззаду. І це «щось» — величезна вантажівка, і це «щось» не є випадковістю. Де він узявся? Я не бачила, я замислилась у ту мить… І що тепер? А я знаю, що.
Ми наближаємось до вузького мосту через річку. Хлопець, либонь, забагато дивився бойовиків. Там, наскільки я знаю, теж частенько використовують такий драматичний прийом: велетенська машина штовхає в зад легковик, який падає в провалля і горить, ніби свічка, інколи разом із головним героєм, інколи — з членами його родини, інколи… словом, усе залежить від кровожерливості режисера. При цьому негативний персонаж зловтішно регоче. І жодному режисерові й гадка не зайде: а чому власне, легковик не відірветься від свого мучителя і не втече? Різниця у швидкості однозначна, маневреність теж на боці героя, то в чому ж справа? Ні в чому. Якби голлівудські діячі дотримувалися логіки, Голлівуду не стало б. І цей-от хлопець явно є прихильником бойовиків.
Потужний удар знову струснув машиною, шоколадні батончики посипались на підлогу. Сучий син, та ким він себе уявив? Усе одно. Я зубами зриваю чеку з гранати і кидаю її на дорогу, а сама щосили натискаю на педаль газу.
Вибух штовхнув машину, повітря війнуло жаром. Дістав гостинця, кретине? У дзеркало заднього виду я бачу, як він горить посеред розваленого мосту. Горить і сунеться в воду. Ну, і як вам це подобається? Приємна подорож, Торі, мила ностальгія… не знаю, як там хто, а я завжди нервувала через такі пригоди. Може, зі мною щось негаразд?
18
Як дивно мені повертатись сюди… Он знайома конструкція «НІКОПОЛЬ», пофарбована в синє. Потім дорога веде на міст, звідти вже місто гороїжиться заводськими трубами, обабіч дороги стоять акації й каштани, а п'ятиповерхівки різних років блищать запиленими вікнами. Літак, танк, гармата й універмаг. І купа крамничок, обладнаних у колишніх квартирах на перших поверхах. Я заправляю машину й поволі їду знайомою вулицею. Я не була тут шістнадцять років, але це, виявляється, ціле життя. Тут повно змін. Я звертаю за ріг і під'їжджаю до будинку. Ліворуч — гаражі, праворуч — металеві ляди погребів і смітник. Тут усе так само. Ось наш із тіткою Розою триповерховий будинок із білої цегли. Він тут єдиний білий, решта — червоні. Я спиняю машину там, де колись ставив свого червоного «москвича» Наташчин батько. Тут ростуть кущі, а взимку це місце стає казковим від інею. Я так любила іній! Чотири клени, береза та кілька верб укривалися кришталевою порохнявою, надворі тиша, і маєш таке відчуття, наче потрапила в одну з численних казок про Новий рік, що їх показують по телевізору на зимові канікули. Я пам’ятаю, як мріяла про новорічне диво… Що ж, дива не сталось, а зараз літо.
Я виходжу з машини. Це колись називалось «Агітплощадка № 5». Подвір'я огороджено парканом, злютованим із металевих труб. Щороку його фарбували в інший колір, і там, де фарба відкололася, можна побачити, які кольори були до того. На подвір’ї була велика альтанка, ряди лавок і металева трибуна, завжди фарбована на червоне. А також гірка, пісочниця та гойдалки. Затишнішого подвір'я не було ніде.
Зараз тут запустіння. Ні, клени стоять, як і стояли, а решта… Паркан світить порожніми секціями — таке враження, наче випиляли. Лавки — від них тільки стовпчики позалишалися, гойдалок теж немає, гірка поламана, пісочниця порожня. Якісь дітлахи в сірих сорочечках палять в альтанці. Раніше там збиралися лише підлітки і не палили. Принаймні не так відверто… Усе змінилося. Якась печать безнадії, сірої та нудної, як невиліковна хвороба.
Я йду до під'їзду. Перший під'їзд, третій поверх, квартира дев'ять — це наша з тіткою Розою. У шостій жила Наташка. Ті самі сині поштові скриньки з дірочками, аби було видно, чи прийшла пошта. Тітка Роза передплачувала для себе «Труд», а для мене «Мурзилку» й «Піонер», а потім уже я сама для себе — «Перець». Тут навіть запах такий самий. Мені іноді снилося, що я після довгої відсутності повертаюсь сюди і що квартира під номером дев'ять моя, як і раніше… Я не знаю, хто там тепер мешкає, але ось біля дверей, ліворуч — подряпина, яку колись зробив Петько і за яку мені добряче нагоріло від тітки Рози. Подряпину потім зафарбували, але все одно знати.
Я натискаю на кнопку дзвінка — двері Наташчиної квартири такі самі світло-коричневі, і номерок той самий, і дзвінок не змінився. Цікаво, чи застану її вдома? Я чую чиїсь кроки. Навіщо я сюди прийшла? Що я тут шукаю і кого? Навіть якщо Наташка ще тут, ми стали різними людьми, ми зовсім чужі, стільки років не підтримувати жодних стосунків — не жарт! Мені не варто було сюди приходити. Але втекти я вже не встигну…