Вона не змінилася. Ну, майже. Просто погляд став зосередженим і поважним, а так — ті самі довгасті чорні очі в густих віях — у кого, у кого я бачила такі самі очі?.. Знайомий шрам над верхньою губою — невеличкий, у вигляді математичного знака X. Смагляве довгасте личко й гарно окреслені губи, чорне волосся, густе й блискуче, довга шия й висока гінка постать. Так, це Наташка, вона стоїть переді мною, і я розумію, що страшенно скучила за нею. Я колись заборонила собі згадувати про неї. Але я пам'ятала. А вона? Вона здивовано дивиться на мене, у її очах проноситься тінь… От ми й зустрілися знову, Наташко.
— Віко?! — Наташчин голос дзвінкий, але трохи хрипкуватий. — Боже ж ти мій, Віко, звідки ти тут?
Вона хапає мене за руку, а я стою, як ідіотка, і не знаю, як маю поводитись. Навіщо я прийшла сюди? Віки, тієї Віки давно немає, а є Торі Величко, стерво з котом у серці.
— Привіт.
Маю ж я щось говорити? От і все.
— Заходь, швидше заходь! Господи, я вже думала, що ніколи тебе не побачу!
Квартирка така сама, навіть шпалери не змінилися. Той самий сервант із кришталем, диван і телевізор. І двері до спальні, звідки виглядає письмовий стіл. Час тут ніби спинився.
— Яка я рада! Ти навіть не уявляєш, як добре, що ми нарешті побачились! Знаєш, ти поїхала, і кілька років потому… мені так бракувало тебе, що я навіть на ваші двері дивитись не могла. Як там тітка Роза?
— Здорова, дякувати Богу. А ти?
— Я працюю в бібліотеці. А оце пішла вчитися на бухгалтера, бо що ті гроші бібліотечні? Сльози. Ой, так важко живеться, не знаю, що вже робити… Ну, та ми всі зараз так. Ще хто на заводі, то більш-менш, а хто бюджетники, то так само, як я, — з хліба на воду. А ти?
— Я лікар.
— Он як! Я чула, що в Америці лікарі добряче заробляють. Став сумку сюди, хочеш помитися? Ти де зупинилась?
— Поїду до готелю.
— Чого ти там не бачила? Залишайся в мене. Ні, справді! Я сама живу. Віко, ти така молодчина, що приїхала!
Я йду до ванної. Щось штучне є між нами. Та й чого я чекала? Ціле життя пролягло від тих дівчат, що колись засиджувалися в альтанці, до нас сьогоднішніх, битих життям і незгодами жінок. Рубців на серці не сховаєш…
— Ось, візьми рушника!
Вона цнотливо простягає мені рушника крізь двері, я намагаюсь його впіймати…
— Ет, церемонії!
Вона заходить до ванної й подає мені рушника.
— Ти така сама, худа й довга. Гарне маєш татуювання. Тепер така мода?
— Ні. Просто так сталося.
Я не знаю, про що з нею говорити. Колись ми звірялись одна одній з усього, та то було колись. Тепер я так не можу. От із Бартон вони порозумілися б, я впевнена!
— Ходімо, нагодую тебе. Потім відпочинеш з дороги, поговоримо. Якась ти стала зовсім не така. Сама не своя. Мабуть, ті янкі зовсім задурили тобі голову. Слухай, що у вас там відбувається? Чого ви на всіх наїжджаєте?
— Особисто я ні на кого не наїжджаю. Мені, чесно кажучи, все одно.
Вона вже порізала помідори, підсмажила омлет і поклала серветки.
— Не знаю, до чого ти звикла, та в мене, чесно кажучи, більше нічого нема. До зарплати ще чотири дні, завтра в когось позичу…
— Ти що, з дуба впала? Наташко, це я, іти мене навіть упізнала. Якого біса ти виправдовуєшся?
— Ну, ти, мабуть, звикла інакше…
— Я тобі зараз розкажу, як я звикла. Я польовий хірург, працюю в місіях Червоного Хреста. Останні два роки провела в Африці. Я звикла їсти похапцем, часто — під обстрілом, ще частіше — на фоні трупів або лікарень просто неба, що майже одне й те саме. Раціон, щоправда, різноманітний: банани, коржі, кукурудзяна каша чи рис, батат абощо. Якби ти знала, як воно мені впеклось!
— Віко, це божевілля! Нащо воно тобі здалося?!
— Не знаю. Мабуть, там я відчуваю, що ще живу. Відчуваю свою потрібність. А ще я не мушу посміхатися всім і кожному, брехати на кожному кроці й носити у спеку панчохи. Там я можу переспати з чоловіком, який мені подобається, а не з переляканим кроликом, що смертельно боїться відповідальності за власні дії. Там я бачу життя і смерть, можу говорити про це і багато про що, не боячись звинувачень у браку політкоректності. Знаєш, що таке політкоректність? Я тобі зараз розкажу. Це коли ніґґера треба називати афроамериканцем, наче він від того стане білішим. Це коли ти не говориш про смерть, про старість, про… багато про що — аби не травмувати співгромадян. Це дурниця, на якій адвокати заробляють такі гроші, що аж млосно стає. Люди позиваються, як ненормальні! У мене в Штатах гикавка починається. Тож під кулями мені й кукурудзяна каша смакує.