— То постріляти тобі? У мене є кілька петард.
Наташчині очі сміються. Ми обидві змінились, але не настільки, як спершу здалося.
— Ні. У мене з апетитом усе гаразд.
— По тобі нізащо цього не скажеш.
— Останній місяць був у мене напруженим.
І це ще м'яко сказано! Але більше мені сказати нема чого. Поки що й так зійде.
— Я постелю тобі у вітальні.
— Ти справді сама живеш?
— Тепер сама. Батько помер кілька років тому. Ну, він же пив, знаєш? Мати переїхала до нового чоловіка, а я… Вийшла заміж — аби сходити. За Петька з третього парадного. А він пити почав, то я його хутенько спровадила, а оце взимку він п'яний десь замерз. Та добре ще, що були розлучені, бо Дінка з сірого будинку народила від нього малу, і коли Петько помер, вирішила, що дитина має право на частину його майна, і ходила до ЖЕКу, дізнавалась, чи не прописаний він був у мене, та обломилось їй. Мені тітка Зіна, що під нами, розказала, її невістка паспортисткою працює. А баба Галька, та, що ми їй землі під двері насипали колись, померла вже. Та тут багато хто помер, навіть нашого віку. Наркомани, що ти з них візьмеш?
Вона снує квартирою, відшукуючи постільну білизну, розкладає диван і говорить, говорить. І я розумію, що вона звикла говорити сама до себе. Вона зовсім сама. Її мати — справжня мати — від неї відмовилась. Вони з батьком поділили майно і доньок. Мати в далекому Саратові лишила собі меншу, Іринку, а Наташку забрав батько і привіз сюди. Уже тут одружився з тіткою Світланою і переїхав до неї в цю квартиру. Наташка була тоді ще зовсім мала. Тітка Світлана любила її і стала їй хорошою матір'ю, а батько пив-попивав, от і допився. А Наташка тепер сама. І я бачу, що давно сама.
— У мене машина на вулиці.
— Ти що! — Наташка випросталась. — Негайно треба десь поставити, бо до ранку рознесуть по гвинтиках! Ходімо.
Я беру сумку, і ми виходимо в теплу ніч. Усе-таки пам'ять — дивна штука. Те, що я вважала давно забутим, ба навіть не вважала, а взагалі не згадувала, — усе разом віднайшлося, наче тільки й чекало свого часу. Я добре знаю цей під’їзд і запах літньої ночі тут, у цьому дворі. Я впізнаю звуки, що виринають із темряви. І на мить мені здається, що нам із Наташкою знов по п'ятнадцять років і ми оце намилились кудись на дискотеку, і відчуття близькості якихось нових пригод і вражень знову лоскоче в грудях. Усе колись буває вперше, навіть коли вже було багато разів, усе одно.
— Тут є платна стоянка.
Усідаємося в машину й рушаємо. Їдемо нічними вулицями, повз розцяцьковані вогниками вивіски магазинів, повз юрби підлітків, для яких усе нове й гостре, і ця гострота робить різкими їхні рухи, почуття й голоси. Я почуваюся старою цинічною шкапою, бо я знаю, що за цим усім нічого немає, окрім гормонів. Мине час, і більшість із них стане звичайними сірими людьми, мрії яких так і залишаться мріями, а ті, що досягнуть усього в житті, можливо, сидять зараз удома.
У мене є теорія про те, що в кожного свій так званий зоряний час. Як правило, ті, хто в юності подає великі надії, є лідерами серед однолітків, у старшому віці перестають відсвічувати. Наче спалахують — і згоряють на самому початку шляху, а потім проживають звичайне, сіре, буденне життя, повне розмов про консервування, дітей і важке матеріальне становище. Я не знаю, чому так відбувається. Просто, мабуть, у кожного в житті є якась точка, до якої людина йде ніби сама собою, а от далі, ще вище — тут уже попотіти доведеться. Усе справжнє дається з кров'ю, а своєї крові пускати ніхто не хоче. Тому так багато пригаслих на злеті людей, злих на весь світ, заздрісних і розбитих.
— Про що ти думаєш?
— Так, ні про що. Як тут усі наші?
— Та по-різному. Петькова сестра Катька одружена, на Новопавлівці живе. Четверо дітей, теплиці з чоловіком держать, працюють як прокляті. Славко наркоман, давно вже. Руслан юридичний закінчив, має свою контору, живе вже не в сірому будинку, а десь купив собі котедж. Ну, я в нього не була, не бачила. Геник півроку тому гигнув — передоз, а брати в нього обоє теж наркомани, у тюрмі сидять, місяць тому вбили матір і закрили їх за те. Лариска торгує на базарі, Машка теж, а Танька у школі мордується, математику викладає. Сашко з корпусу «Б» — кримінальний авторитет, як тепер кажуть. Ото відсидів у дев'яностому, прийшов і знов за своє, а бач, не садовлять знову. А інші роз'їхались, ні за кого більше не знаю. Я от засіла — і все, а пам'ятаєш, як ми мріяли, що проживемо так, щоб не шкода було згадати?