— Віко!
Наташка борсається в руках якогось здоровила. О ні, через мене вже загинув Гарольд. Наташка загинути не повинна. Чорти б мене забрали, де була моя голова, коли я прийшла до неї? Я ж фактично підставила її. Але я все виправлю. Ось просто зараз.
Моє тіло сповнюється лютою силою, що переливається в руки; чужа кров хлюпає мені в обличчя, та це байдуже. Завтра це місце буде обліплене мухами — так мені чомусь уявляється, а давня пісня мисливців із клану Ягуара звучить у голові — пісня мертвою мовою, пісня тих, що давно мертві, тих, що ожили в мені й дали мені силу. Я повернуся колись у давній храм і запалю там своє вогнище — потім. Усе буде потім…
— Віко, тікай!
Дивна ти, Наташко. Хіба ти забула, що я ніколи не тікаю? Світло з вікон сліпить мені очі, на асфальті кривава калюжа, четверо лежать у ній, а ще четверо живісінькі, нажахано дивляться на мене. І Наташка теж, вирвавшись нарешті з рук злочинців, втупилась у мене таким поглядом, наче побачила живого Дракулу.
— Якщо я зараз почую брехню, жоден з вас не піде звідси.
Одного знудило, ще один упав на асфальт, глухо стукнувшись головою. Знепритомнів, сердега. Слабкодухий пішов зараз злочинець, бачили таке — непритомніють і блюють, як панянки. Ви самі цього хотіли, влаштувавши засідку на двох беззахисних жінок.
— Ви, двоє. Що вам було треба?
Вони мовчать. Я випростуюсь. Я досі люта, і цю лють вони мусять відчувати. І вони, вочевидь, відчувають її, ще б пак!
— Я чекаю. Швиденько відповідайте, інакше котрийсь із вас приєднається до трупів.
— Нам заплатили.
Це я й без тебе знаю, красеню ти мій. Я хочу точно знати, хто саме.
—Ім’я мецената, будь ласка.
— Га?..
Так, із лексикою в нас теж не склалося.
— Хто вам заплатив, розумнику?
— Аслан.
— Хто такий?
— Ну, хто… Аслана не знаєш?
—І що було наказано?
— Чорну вбити, білу привести живою.
Ага, он воно що. Куртові я потрібна живою. Цікаво, навіщо?
— Геть з очей.
— А ти не…
— Геть.
Ті, що стояли на ногах, дременули в темряву, ті, що непритомніли, вже прочунялись і відповзли, а трупи лишилися. Треба мені трохи помитись, доки кров не засохла.
— Ходімо.
Наташка налякано дивиться на мене. Господи, як же я втомилася! Це був довгий день.
— Ти… Віко, що це було?
— Потім розкажу, о'кей? Мені треба змити з себе оце все.
— Віко, це жахливо! Звідки це в тебе взялося? Якби ти бачила свої очі…
— Потворне обличчя імперіалізму й капіталістичне виховання зробили свою справу. Пам’ятаєш, як нас у школі вчили колись: капіталістичний спосіб життя, вовчі закони і всяка інша дурня. Пам'ятаєш? Ну от, бачиш? Усе виявилося правдою.
— Ти ще жартуєш!
— Якщо ми й далі тут стоятимемо, мало нам не буде. Міліція приїде і впорається з нами по-своєму.
— Та про що ти говориш! Вони сюди й не поткнуться до ранку, тут же може бути небезпечно. До речі, вони тепер — поліція. І поводять себе достоту як поліцаї на службі у фашистів. Так, ходімо. Ні, не чіпай сумки, в них продукти!
Я хутко знімаю з себе одяг і кидаю у смітник, потім підпалюю. Металевий контейнер повний сміття, тож усе згорить.
— Маю надію, не зустрінемо нікого з сусідів.
— Ти божевільна!
— Може, й так. Та подумай, куди ми в квартирі подінемо все це лайно? А так згорить — і нам мороки менше. Дійду й голяка, зараз літо, та ще й ніч.
Ми пірнаємо в під'їзд, хутко опиняємось у квартирі, і я лізу до ванни. Вода тече спочатку дуже червона, потім поступово світлішає. Піна теж якась рожева, мені здається, що все це ніколи не відмиється, та ба! То все емоції, а закони природи невблаганні. Усе відмилось, навіть під нігтями.
Я розглядаю ванну — ніде нічого не залишилось. Я навмисне відтягую момент з'ясування стосунків із Наташкою, тому всідаюсь у ванну і даю воді обійняти мене, заплющую очі й уявляю себе біля колодязя в нічному Віль-Таені. Ось так сиділа я, а поряд — Та-Іньї. І я знала, що вона має відповіді на мої питання.
…А в храмі темно й незатишно, з отворів у стелі й стінах тягне холодом і смородом. Мої кроки відлунюють серед мармурової порожнечі, потім стихають — бо я вже не я, а великий ягуар, і шурхіт моїх лап по мармуровій підлозі не збурює тиші. ВІН чекає на мене. ВІН, ТОЙ, ЧИЙОГО ІМЕНІ НЕ МОЖНА НАЗВАТИ.