— Вольдеку, все гаразд?
— Де там! Твоя сеструня має вдачу ще гіршу, ніж ти.
— Я ж тебе попередила, аби ти не заходив.
— Та я за інерцією! Тепер не знаю, коли зможу нормально бачити, очі болять немилосердно. Я її вб'ю, заразу!
— Якщо зможеш, еге?
— Чорт, не нагадуй мені. Я такого зроду не бачив.
— Отож.
Так, Наташка, Вольдек і Бартон у кімнаті, а хто порається в кухні? Утім, це не суттєво. Ось лежать Наташчині джинси й сорочка, ще й білизна, от тільки такої конструкції, як ліфчик, я не ношу — середньовіччя якесь. А тепер можна й поговорити. Нема чого пліткувати про мене.
— У тебе міцна голова, Величко.
— Бартон, тобі треба їсти менше солодкого.
Ми пропікаємо одна одну поглядами, потім у її руці зблискує срібляста блискавка мого ножа — е, ні, крихітко, цей трюк мені відомий. Я перехоплюю руків'я просто в польоті, якусь хвильку лезо бринить у моїй долоні. Привіт, мій хлопчику, я рада знову тримати тебе.
— Господи, та що ж це таке?!
З Наташкою скоро станеться істерика.
— Тітка Роза шле тобі вітання.
Я мовчки йду до кухні, бо мене мучить спрага. Там хтось є, от і гляну, хто.
— Торі, я тобі мала сказати, що…
Я не хочу її слухати. Я відчиняю двері — і на мене дивляться дві пари очей, блакитні й чорні. Я заклякаю. Цікаво, чи знають вони, що сталося в храмі Віль-Таена? Мабуть, ні, мабуть, це моє персональне божевілля. Але я страшенно рада бачити їх обох. От тільки що вони тут роблять? Що, в чортового батька, взагалі відбувається?
— Ед приготував сендвічі.
Отак просто, бачили? Приготував ідіотські сендвічі в Наташчиній крихітній кухні. Вони просто вичавили собою весь невеличкий простір від плити до холодильника. Знущання якесь.
— Що ви обидва тут робите?
— Торі… — Едові очі пестять мене. — Так було правильно. Ти не повинна лишатись наодинці з цим.
— Це ви так вирішили?
— Торі, будь ласка.
Він аж тепер так каже.
— Гаразд.
Я, чорт забирай, страшенно рада вас обох бачити. Я пробула сама якусь добу, але скучила так, наче не бачились кілька років. Бо поряд із вами я відчуваю себе цілою. Бо є речі, які зрозуміємо тільки ми троє. Бо ми втрьох стояли на смерть там, у мармуровому святилищі Прадавнього.
— Ви не…
На порозі виріс той здоровило, якому я підлікувала очі. Тепер я його впізнала: це той, що зустрів мене в Борисполі. Що ж, він сам в усьому винен, не треба було ввалюватися до ванної, коли я була невдягнена, це неввічливо.
— Мотаймо звідси, швидко!
Я розумію, що сталося щось нехороше, на розпитування, звичайно, часу немає, а от мить, аби зібрати харчі, є. А моя сумка-наплічник завжди при мені. От і добре, що я її не розпакувала.
Ми похапцем вискакуємо з квартири. Наташка бліда й налякана, Луїс майже несе її. Цікаво, а що, власне, сталося? Навколо тихо й безлюдно, як і має бути о першій годині ночі. Десь у траві надривається команда цвіркунів, наче хтозна-які гроші отримує за одноманітне цвіргикання. Десь казяться підлітки, я чую регіт і виск якоїсь місцевої королеви двору — все це мені знайоме, так само було й раніше. Ну, майже так само.
— Чого ви сказились?
— Тихо! — Вольдек люто блимає на мене почервонілими очима. — Куди ми тут можемо сховатися?
— Є кілька ничок— якщо збереглися. Нат, наша точка вціліла?
— Ти таке питаєш! А я звідки знаю? Часу минуло багато. Гараж стоїть, а от чи є ще прохід, хтозна. Я ж туди не лажу, аби минуле згадати!
— То доведеться згадати.
Наташка вчепилася в Луїса, як потопаючий у рятівне коло. Вони стоять у світлі лампочки, що над дашком під'їзду, і я бачу: вони скроєні за одним зразком — і очі, чорні й палкі… У них однаковісінькі очі, і довгасті смагляві обличчя… Буває ж таке! Він:— іспанець, вона — росіянка, як дивно жартує природа!
Я повертаюсь і пірнаю в темряву. Якщо проминути кущі, дерев'яні сараї й трансформатор — міцну будівлю з червоної цегли, на якій колись іще до нас хтось синьою фарбою написав «НАТАША» і намалював серце, пробите стрілою (імені палкого закоханого дворові легенди не зберегли, та було кілька версій, одна драматичніша за іншу), — так от, там є стежка за гаражі, які стоять двома рядами, спинами одні до інших. І між ними є щілина. У дитинстві ми легко прослизали в неї, залазили на крайній гараж і вели спостереження. Видно нас не було, бо над воротами був дашок, який закривав нас.
Так, колись ми легко прослизали сюди, а тепер декому важко втискатись у вузьку щілину, пропахлу іржею, котячою сечею й мастилом.